Комунікація в Україні: існує?

Комунікація в нашій країні – дуже містична тема. Якраз 13 серпня о 15.00 в Radisson Blu Hotel, Kyiv відбудеться наступний захід “Комунікація в Україні” в рамках масштабного проекту знань “Інтелектуальні дискусії”. Талановиті та успішні люди країни висловлюють свою точку зору щодо поширення інформації.

Юрій Пероганич, засновник ГО «Вікімедіа Україна» і мистецького порталу «Жінка–УКРАЇНКА», генеральний директор Асоціації підприємств інформаційних технологій: “Поділюся простою і зрозумілою теорією, що пов’язує поняття «життя»-«смерть», «щастя»-«горе» і «інформація». Отже, кожна біологічна чи соціальна система, чи то клітина організму, чи окрема людина, колектив, держава, нація, людство — живе всередині певного кола, за межами якого умов для життя немає і наступає смерть цієї системи. Це коло називають «область гомеостазу ситеми». Чим ближче до центру кола — тим комфортніше. Чим ближче до краю тим тривожніше. Якщо говорити про людину, то «край» — це наприклад 7 днів без їжі. Або температура —70, чи + 200, або вік 100 років. Об’єкт відчуває радість, коли рухається до центру області гомеостазу, відчуває горе, коли наближається до краю. Роль інформації — в тому щоб вірно зорієнтуватися — де центр, а де край. Часто медії подають викривлену, а то і спотворену інформацію. Керуючись такою інформацією, об’єкт може рухатися до краю області гомеостазу, думаючи що рухається до центру, та ще й відчуваючи при цьому радість. Мета комунікації — в отриманні якомога правдивішої, своєчасної і повної інформації з незалежних (різноманітних) і довірених (авторитетних) джерел”.

Олена Желязо, піар-фахівець: “На мій остбистий погляд, комунікативність в Україні має жанровий, літературний характер: детективи, фантастика, жахи і таке інше. Перевагу отримує той жанр, дописувач якого має декілька важливих рис: оперативність, відчуття миті, розуміння ситуації вцілому, вмінням декількома реченнями передати суть свого жанрового оповідання.
Але, як правило, рупори сьогодення не мають ніякого відношення ні до державних, ні до рекламних, ні до інших контрольованих інформаційних установ.
Тому їхня точка зору має більше довіри, і гуртує біля себе прихильників, які сприймають автора, як співрозмовника з можливістю зворотнього зв’язку.
Державні медійні установи, за рядом обставин, не встигают за молодими талановитими дописувачами, залишаються аутсайдерами з комунікацій і задовольняються функцією інформаційних донорів”.

Андрій Кокотюха, письменник, сценарист, журналіст: “Я журналіст за фахом і способом мислення. Тому комунікація для мене – передусім обмін інформації, поширення її, створення інформаційних приводів, реагування на них. На жаль, українське культурне, в тому числі – літературне та книжкове життя, має досить вузькі та неефективні засоби комунікації. Більшості освічених українців важливіше сказати, а не бути почутими. Причому сказати в форматі “я так думаю, а ви ідіоти”. Мати власну думку та висловлювати її – право громадянина демократичної країни. Але думку треба мати. Люди, котрі заточені та те, аби бути цікавими лише собі та вузькому колу однодумців, випадають із комунікативного процесу. Значить, не мають впливу ні на що й ні на кого. А отже, традиційні засоби комунікації їм не потрібні”.

Дмитро Томашпольський, режисер, продюсер: “Коммуникации в Украине не существует. Однако, уверен, это явление временное. В ближайшие два-три года ситуация в корне изменится. Это связано с приходом нового поколения. Тот факт, что об этом заговорили и проводятся акции (такая как Ваша) – свидетельствует, что процесс начинается)))”.

Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу “Всесвіт”, критик, літературознавець, перекладач, письменник: “Комунікація – це своєрідне дзеркало, в якому позначена історія ментальностей. Особливості комунікації свідчать про специфіку історії країни, про травми, які пережили люди, окремі покоління протягом життя. Сучасна комунікація в Україні, зокрема маю на увазі соцмережі, сайти, блоги та ін. мені мислиться як посттравматична. З одного боку, у більшосі й досі сидить страх перед тим, що за десь мовлене слово тебе можуть покарати (це і радянський страх, бо ж у СРСР місцем масової комунікації була кухня – лише там родини відчували захищеність від утручання сторонніх; і страх, який був у нашій країні за часів Януковича, бо ж висловлювання проти режиму могли обернутися репресіями для мовця – це знаю з власного досвіду). Більшість використовують ніки, проте я часто помічав, що саме написання коментарів під ніками випускає з людини злого духа, який може навмисно писати брудні речі, множачи в медіасвіті рівень агресії, брудних пліток, скандалів. Часом людина, яка спілкується з тобою в житті, і соцмережна постать – наче різні іпаостасі. І тоді ти не збагнеш, чи ця людина – зловорожий бот, який хоче привнести у твій простір агресію, чи це просто гнилизна людська. Під ніками людина відчуває свободу. Проте свобода насправді не залежить від ніку, вона залкежить від рівня внутрішньої культури. Я помітив, що у соцмережах значно ефективніше “смакуються” брудні новини, значно більше коментарів є під тим, що блогери називають “срачами”. І настільки повільно поширюється “здорова” інформація, яка зміцнює дух. Це інформація про перемоги українців, про історію, про нові технологічні відкриття. Бруд приваблює користувачів наших мереж, а це засвідчує те, що я волів би назвати хворобливою комунікацією. Після епохи совка з його імітат-дискурсами виросла епоха антисовкових людей, які звели в культ цинізм і бруд. Смакування брудом свідчить для інших про твою емансипованість. А насправді за цим – брак культури, цинізм і підлість. А реально ті, хто могли б бути важливими спікерами, сьогодні просто відмовляються заводити собі акаунт у соцмережах і не хочуть входити в ті комунікативні виміри, в яких домінує брудний цинізм, агресія і лицемірство. Як на мене, це все результат посттравматичної свідомості і свідчить про те, що в медіасвіті багато людей ресентименту, за Ніцше”.

Ірина Медушевська, блогер: “Хороший вопрос! Украина всё еще остаётся постсоветским пространством, увы, пока вырастет новое поколение, народ остается патерналистом, ждет чуда от власти, ждёт лидера, ждёт, что кто-то ему сделает хорошо и правильно! Пограничное послевоенное поведение, где всё сплелось, и патриотизм, и альтруистические порывы, и страх! Людям страшно! А с ними никто не разговаривает, а если и говорят, то исключительно лозунгами!
А люди устали жить жить не видя просвета в будущем и жить воспоминаниями как было совсем недавно. Никто не верит в то, что в стране наступят хорошие времена и всем без исключения просто страшнострашно. И как в такой обстановке найти общий язык?”

Олександр Красовицький, видавець: “Страна разделена на две группы (укропы и ватники), коммуникация между которыми отсутствует, даже при посредничестве  болота между ними. Даже сми разделились по принципу свой-чужой”.

Олег Ущенко, режисер, письменник та журналіст: “Комунікація  – то значно більше, ніж спілкування.  Комунікація – моделювання своєї поведінки за різних ситуацій і порівняння з моделюванням поведінки іншими людьми. Обмін інформацією в сучасній комунікації більше не пріоритет. Сьогодні важливіше, як і кому ту інформацію подати. Комунікація стає полідисциплінарною і полігалузевою – форма, спосіб, якість, швидкість, точність. Якщо сказати простими словами, то обмінюватися інформацією з кожним днем стає простішим. Відстані більше не впливають на час і швидкість прийняття рішень. Пріоритетів набирають – форма подачі і точність адресата. Навіть в кіно комунікації за останніх 20 років дуже змінилася – в сучасній картинці практично все – носій інформації. А головний герой на передньому плані не завжди у цьому інформаційному ансамблі є головним”.

Олег Сілін, письменник, журналіст: “Оскільки людство ще не навчилося транслювати образи безпосередньо від мозку до мозку, то комунікація є і залишається найголовнішим вмінням людини. Спілкуватися ми можемо усі, а от для успішної комунікації на потрібні три речі.
Вербалізувати свої думки. Вербалізація допомагає впорядкувати ситуацію для себе та зробити її зрозумілою іншим. Дуже багато проблем виникає через позицію «але ж це є абсолютно очевидно». Не завжди, і не абсолютно.
Домовитися про терміни. Це більш академічна вправа, проте варти тримати у голові, що одне й те саме слово може означати для вашого співрозмовника зовсім інше.
Концентруватися на спільному, а не на розбіжностях. На жаль, доволі часто спостерігав явище, коли люди мають спільну на 99 відсотків позицію, але сваряться через той один відсоток і стають майже кровними ворогами. А якщо позиція збігається лише відсотків на 40?.. Хоча, зазначу, що це можливо лише якщо збігаються фундаментальні речі.
Зараз комунікація має для України надвелике значення, бо соціальні групи нарешті почали озвучувати «очевидні речі», які раз по раз стають несподіванками. А концентрація на спільному має дозволити країні подолати виклики часу”.

Каріна Акопян, журналіст: “Ми звикли чути, що наші співвітчизники досягають успіхів за кордоном. Наші науковці, працюючи в інших країнах своїми експериментами роблять чергові злети у сферах фізики, математики, техніки і т д. Але подібні новини як із-за кордону, так і на теренах України рідкість, адже завжди є щось *політично важливіше*. Казати, що між усіма сферами розвитку країни сьогодні є комунікативний процес – смішно, адже і половина наших досягнень залишається поза увагою. Запитайте пересічного українця, чи знає він, що за українськими приладами для вимірювання радіації в продуктах харчування в черзі стоїть вся Японія? Це не тому, що ми з ними брати по *радіактивному* нещастю, а тому що наша машина унікальна та зручна у використанні. А для Японців, яким головне – якомога менше кнопок на приладі – це радість. І це не єдиний приклад. Я не згадую сферу культури, де, скажімо, саме украінські піаністи та оперні співаки щоразу посідають перші місця на світових сценах. Звичайно ж, ми говоритимо лише про кров, війну, життя те, що *по-новому*, якщо ж ми не чуємо нічого протилежного. Ми їмо ту інформацію, якою нас годують, а смачно нам чи ні – нікого не цікавить”.

В’ячеслав Васильченко, письменник, журналіст, науковець, педагог: “На питання, що таке комунікація, – найкраще відповів би Александр Селкірк (прототип Робінзона Крузо). Несолодко йому довелося. Оскільки в Україні більше, ніж одна людина, тут комунікація може бути. Та й говорити є про що. Яка вона… Тут ще багато питань, але соціум дорослішає. Гадаю, у нього все вийде. Головне, що багато хто докладає зусиль у цьому плані.
Для мене комунікація – це фах. Зі студентами – в аудиторії та поза нею, з колегами – на конференціях і презентаціях, з читачами – через книжки, зустрічі, соцмережі. І оскільки мої книжки і статті читають, на зустрічі приходять, у соцмережах пишуть – комунікація відбувається. І приносить неймовірне задоволення. Бо навіщо ж вона ще потрібна?”

Роксолана Гнатюк, лікар-психотерпапевт, автор статтей та книжок: “Комунікація або спілкування — це обмін інформацією між живими істотами. Людина не може жити без спілкування. Вербальна комунікація, мова – це те, що відрізняє нас від тварин.
Спілкування є дуже важливим аспектом моєї професії. Так, відверте спілкування між аналітиком та клієнтом є запорукою успішного психоаналізу. Коли пацієнт через мову вільно висловлює свої думки, уявлення, почуття, очікування, спогади тощо… А французький психоаналітик Лакан взагалі вважав, що “мова – це домівка буття” і формування лаканівського психоаналізу відбулося саме завдяки “лінгвістичному повороту” у філософії – визнанню мови первинною сферою філософського аналізу.
На сьогодні, спілкування має величезні можливості. З одного боку – ти можеш знайти людину в будь якому куточку світу і спілкуватися з нею – є електронна пошта, ФБ, Скайп, Вайбер тощо… Так, для мене це полегшує спілкування з психотерапевтичними клієнтами чи цікавими людьми, в яких я беру інтерв’ю. Хоча, можливо іноді хочеться зустрітися з деякими з цих людей “на живо”. А з іншого боку – важко заховатися, світ став “прозорий”. І щоб тебе не знайшли, варто хоч іноді виключати смартфон чи стаціонарний комп’ютер. І знаходити час на живе спілкування в реальному світі з родичами чи друзями”.

Лариса Ніцой, письменниця: “Комунікація в літературній сфері. Це комунікація письменника з письменником, чи письменників з читачами? І перше й друге я б назвала комунікацією в літературній сфері. І оцінила б її зі ста відсотків у 15. «Ти не права! – скажуть мені. – Твоя оцінка дуже занижена! У нас є літературні сайти! У нас є фейсбук! Там відбувається постійний обмін інформацією про нові книжки, літературні фестивалі, поетичні марафони, міксування прозо-поезії з танго, виставки, чаювання з авторами, смачні читання, ночі поезій, музично-літературні паті… А літературні рейтинги! А публікації! Простягни тільки руку і клацни на кнопку комп’ютера. Тільки ледачий не знає про події у світі літератури!» І вагомі ж аргументи! Але у відповідь я тільки зітхну, бо все це схоже на малий чи великий корпоратив. І інформація про бурхливе літературне життя, на жаль, корпоративна. Тобто, доступна якомусь (навіть не всім) колу літераторів, і малодоступна всьому «людському» загалу. Ми ж не для себе творимо літературу – для людей! Отже, цю інформацію треба доносити до них і комунікувати треба і між собою, і з ними, нашими читачами! Маючи оті всі сайти, повідомлення, публікації, як експеримент, зайдімо в школу, найбільш читаючу в наші дні установу, і запитаймо у вчителів, чи відомо їм, які новинки літератури в нас з’явилися за літо? І в дітей можна запитати, які нові дитячі книжки в цьому році вийшли в країні, і що з цього нового вони б хотіли прочитати? А якщо цей експеримент провести не в одній школі, а в межах усієї країни? Я думаю, всі ми знаємо відповідь. Вона буде невтішна. Повернімося до питання комунікації в літературній сфері. Після експерименту я не знаю, чи оцінила б її зі ста відсотків у 15”.

Роксолан Півень, журналіст, філолог, викладач: “З комунікацією складнощі, тому, що: З льоту можу назвати два фактори:
1. Наявність непрофесійності журналістів, що виливається у поширення фейкових новин. Невміння споживача відсівати фейки.
2. Засилля безграмотності в мові, продукування і поширення безграмотності рекламотворцями і – знову ж таки, журналістами, які навчалися не за підручниками, а за серіалами та інтернет-перекладачами”.

Наталя Орлова, викладач школи «Aliento del Tango»: “У субкультурах соціальних танців, орієнтованих на розвагу та спілкування, основним джерелом інформації та зв’язку зараз є соцмережі, спадкоємці форумів. Тому в мене склалося враження, протилежне до оцінок пана Дроздовського. Якщо раніше ти був приречений на якусь локальну спільноту, колектив, то тепер ти бачиш ширший вибір і можеш сформувати чи знайти своє коло взаємоприємних людей. Як бруд до бруду, так і чисте до чистого, а далі – залишається бути, надихати і сподіватися, що твоя правда виявиться привабливішою.

Танго – це одна з таких «бульбашок», що вбирає інтелігентних людей у пошуках позитивної, дбайливої взаємодії. Попри стереотипи, це танець співпраці, а не боротьби. Можна геть нічого не знати одне про одного, проте обійнятися і створити прекрасний танець, тому що у контакт вступають якісь головні загальнолюдські начала. З іншого боку, поза танцем можна дізнатися щось таке, що відіб’є охоту обійняти цю людину. Або виявити це просто в танці, на рівні тілесного вияву внутрішнього світу. Та є й хороша новина – через танець, як тілесну практику, можна змінювати власну вдачу.

Мольєр сказав, що «всі хвороби людства, всі трагічні лиха, якими повняться історичні книжки, всі політичні помилки, всі поразки великих лідерів виникли суто через невміння танцювати». Наївно думати, що танго – це та омріяна панацея поточних проблем (після того, як лагідний інтелігентний українсько-російський танго-клан ополовинив свої френд-лісти за екстремальні висловлювання й небажання чути власних друзів через пропаганду), але ми працюємо над цим. Багато зв’язків і однодумців залишилися, візитів на танго-події через кордон знову більшає, на політичні теми накладено табу – є інші способи порозумітися, що «ми/вони не монстри».

Але посттравматичний синдром танго науково-доведено лікує. Мій партнер Олексій перевірив це, організувавши заняття у війську. Коли восени він повернеться з АТО, ми запросимо всіх демобілізованих до нашої школи безкоштовно – у порядку соціальної, психологічної, фізичної та комунікативної реабілітації”.

Дмитро Розенфельд, маркетолог, управляючий партнер в маркетинговій агенції Rosenfeld Consulting: “Парадокс поисков истины: “Ту Украину, о которой постоянно пишут в Фейсбуке и рассказывают в новостях, почему-то я не вижу на улице.
А ту Украину, про ужасы прошлого которой, постоянно рассказывают в новостях и пишут в Фейсбуке, я не помню из детства.
ВЫВОД: то ли у меня склероз и плохо со зрением, то ли это делают одни и те же люди, которые в том прошлом не жили и родились позже, а в этом настоящем они живут в своих фантазиях.
Так где же истина? Как обычно – посредине?
P.S. 1980 год. Совслужащий на приеме у районного терапевта:
– Доктор, а почему то, что я слышу – я того не вижу. А то, что я вижу – я того не слышу?
– Больной, идите отсюда. От социализма не лечим”.

Радій Радутний, письменник-фантаст: “Комунікація – це інструмент для організації окремих особин в зграю, а гуртом, як то кажуть, добре й батька бити. Справді, зграя полює краще за окремого найкрутішого хижака; журавлям легше летіти в клині, аніж поодинці, мавпи без організованої та ієрархізованої зграї взагалі б зникли, ну а мурахи та люди взагалі приклад переваг колективізму. Так от. Без комунікації жодна б з цих організацій не працювала, а отже, й людства не було б. Це заразом відповідь на питання про те, наскільки комунікація важлива для нас”.

Лариса Іллюк, письменниця-фантаст: “Комунікація – це фідбек і дискусія. А фідбек допомагає покращити те, що треба, і зберегти те, що варто зберегти. Внести якісь корекції у напрям руху чи міркувань. І взагалі, обмін думками як гарне добриво – формує добрий грунт для щедрого урожаю свіжих ідей”.

Марина Олійник, редактор чикагського часопису “Час і події”: “Комунікація, як відомо, – це процес обміну інформацією. Загалом в нашій реальності цей обмін іде постійно. Нога обмінюється інформацією з мозком, десь там на Сході собака отримує сигнал від «Граду» і намагається обмінятися цією інформацією з господарем, тягнучи його за штанину в укриття… Рослини за допомогою хімічних речовин повідомляють сусідам інформацію про засуху чи навалу шкідників. Змії чи жаби відчувають зміни у хімічному складі ґрунтових вод перед землетрусами.
Світ обмінюється інформацією постійно і безперервно – і тільки частина цієї інформації потрапляє до людей. Ще меншу частину люди можуть сприйняти. Ще меншу частину – можуть зрозуміти. Деяку інформацію взагалі можуть зрозуміти тільки одиниці – серед семи мільярдів всього земного населення. Ще меншу частину інформації той, хто може зрозуміти, готовий передати сестрам-братам по розуму. А скільки геніальних відкриттів так і померли разом зі своїми першовідкривачами, бо їм було страшно «а що люди скажуть» – взагалі тяжко уявити.
Ну а є ще взагалі дуже широка і недосліджена тема – передача інформації за допомогою синхронічності, про яку колись довго дискутували Паулі і Юнг… І цю інформацію навіть ті люди, котрі її сприймають, далеко не завше здатні правильно протрактувати.
Доволі часто люди цілком свідомо звужують свої канали свідомого сприйняття, особливо коли інформація взагалі зовсім нова і оригінальна. Така інформація, до речі, сприймається свідомістю зазвичай як страшна і негативна – це майже природна реакція.
І люди просто відмовляються цю нову інформацію усвідомлювати, сподіваються, що «менше знаєш – ліпше спиш». Однак без усвідомлення багатьох складових цієї нової інформації можна жити тільки до того моменту, поки не починаються події, котрі виходять за рамки звичного життя. В таких подіях без навичок усвідомлення люди починають діяти на автоматі – і, власне, мало чим відрізняються від молекул чи атомів.
(До речі, на цю тему є багато теорій, зокрема, про турбулентність натовпу, є навіть теорія, що капітал у суспільстві розподіляється за законами руху молекул у газах, і т.д.)
Наразі з нашою країною якраз і трапилася ситуація, котра багато в чому виходить за рамки звичного, і котра вимагає розширення і каналів комунікації, і самої суті та міри усвідомленості комунікації. Старі звичні методи самоокозамилювання – то для нас наразі занадто велика розкіш, котра може коштувати життя. Відтак нам просто життєво необхідно чимпобільше комунікації – усвідомленої і різноманітної”…

 

В рамках проекту “Інтелектуальні дискусії” думки підготувала Ірина Новоставська.

Джерело: Енциклопедія щастяhttp://schastya.info/