Анна Заклецька: “Вставай. Наполегливіше, дитинко!”

 

“Енциклопедія щастя” мала можливість поспілкуватися з психологом, політологом, педагогом, соловейком групи “Врода Роду” Анною Заклецькою про природу людину, про дорогу до себе, про виковання, культ продажу у відносинах, про привласнення матеріального.

Сьогодні спостерігається тенденція продажу у стосунках українського суспільства, відстоювання своїх інтересів, правил, вигоди, бачення порушення саме своїх прав. Як наслідок, осуд того, що не приносить тобі користі, або те, що тебе дратує. В Європі спілкування відбувається з прицілом “почути іншу людину”, відкритість до іншого мислення, іншої думки, радість і позитив від іншого. В Україні часто люди хочуть зустрічати людей, які би віддзеркалили їх, або кому можна себе продати, особливо, те, ким ти не є.
Останнім часом я занурена в тему продажу в міжособистісних відносинах на тлі виховання свого чотирирічного сина. Миттєві зміни – це наче застрибнути на третій поверх будинку, якого ще немає. Українське суспільство проходить шлях еволюції. В історичному контексті нашу ментальність змінювали довго – 100 років, щонайменше.

Радянський союз виморив голодом село, алкоголізував, змінив імідж, вклав у поняття “села” невихованість, несмак.

Хоча село – колиска контакту з природою, гармонійного буття і самодостатності, стрижень здорових відносин без продажу.

Ми досі живемо у країні порад.

Інколи мене на вулиці вчать, як я маю поводитись зі своїм сином, починаючи з фрази: “Ви ж мати”. Я людей за емоційну відвертість не засуджую, замислююсь, чому цей досвід стався зі мною, що в мені нецілісного, що я до себе притягнула людину, яка мені віддзеркалила потребу виправдатись чи викликати пораду.

Далеко не всі розуміють, чому я виховую абсолютно «незручну» дитину.

Він їсть, коли хоче, і те, що хоче, наприклад. Я за нього майже нічого не вирішую. Я турбуюсь про нього вцілому, але, коли у нас обід, я питаю у нього: “Що тобі приготувати? Чи хочеш ти їсти вдома чи підемо до якогось закладу?” Тобто я його привчаю бути чутливим до себе, до своїх потреб, до своїх бажань, а не до очікувань та «норм» суспільства, коли прагнення «бути достойним», подобатись усім є визначним фактором вихованої поведінки, і дуже часто прикриває досить потужну внутрішню, подавлену істинну агресію носія такої поведінки. Інколи мій син каже: “Я не хочу обійматися”, “Я не хочу з кимось вітатись”. Я кажу йому: «Це твоє право. Я з тобою не згодна, але поважаю твою точку зору, бо людина може це сприйняти на свій рахунок. Ти готовий з цим зіткнутися, якщо людина на тебе образиться?» Бо, зрештою, бути «білою вороною у консервативному суспільстві – не так просто. Треба дійсно мати дуже потужну внутрішню опору. Тож наші з Любчиком розмови часто досить дорослі. Щодо «відносин продажу». Бувають, наприклад, ситуації, коли Любчик, як нормальна дитина, сердиться, хоче з’їсти терміново п’ятий шоколадний батончик на день. І, як адекватна мама, кажу: “Сонечко, мені здається, ти достатньо з’їв сьогодні солодкого. Ти знаєш, все добре в міру, не варто перевантажувати свій животик і зубки солодким, потерпи до завтра. Я ніколи нічого тобі не забороняю, якщо це не важливо”. Як правило, він погоджується досить легко, але бувають різні настрої, як у всіх людей, і він починає злитись, показувати язика, дується. Як правило, реагую словами: “Я розумію, що ти сердишся і приймаю твої емоції і тебе у них, я все одно тебе люблю, я поруч. Я уявляю, як ти засмутився, ти так хотів солоденького, а я тобі не дозволяю, ти розчаруваний”. І не дивлячись на «викидування коників», за 20 секунд може перемкнутись на нову тему, і попросити мене купити йому нову машинку. І я купую. І тут головне про продаж у відносинах: у багатьох людей моя реакція викликає когнітивний дисонанс: “Чому? Він же не заслужив”. Нещодавно ми мали дискусію з моїм колегою по музичному цеху Сергієм Танчинцем (він батько маленької донечки), що, зрештою, в кожне слово можна вкладати теж свій зміст.

Якщо у сімейній комунікації є фраза “я не заслужив”, яку дитина сприймає адекватно, а не як травму, то вона цілком може використовуватись родиною. У нас в родині фрази «не заслужив» не існує. Якщо дитина розуміє, що вона поводиться добре, і їй щось купують, а коли сердиться, злиться, їй щось не купують, то це якраз той фундамент, коли дитина привчається несвідомо до ринкових відносин. Іншими словами – маля замотує собі на вус: “ага, якщо я хочу подарунок, я повинен мамі посміхнутися, поцьомати, обійняти, і тоді вона купить мені ще 1 машинку”. Мій меседж полягає у тому, що, навіть коли він сердиться, навіть коли він не вітається з кимсь (а так же прийнято, а він не хоче), я все одно його люблю і моя любов немає ніякого стосунку до його настрою, його вибору поведінки, його одягу, зовнішніх обставин тощо.

Це безумовна космічна любов матері до дитини, і на неї не може вплинути нічого.

І я сподіваюся це дасть йому можливість бути тою людиною, яка в майбутньому не буде шукати партнерку по життю “я хочу діамантик і тому обійму чоловіка”. З цього приводу є купа жартів у побуті: “Любий, ти такий сьогодні гарний, ось борщ”. Він: “Що ти вже зробила?” Ці жарти не безпідставні. Нас привчали до того, що сердитись на старших, на батьків, на друзів – це погано.

Нас привчали «заслужити цукерку».

Як наслідок, на несвідомому рівні закладена модель поведінки «потрібно лицемірити, задобрити, аби отримати бажане».

Тема продажу та «заслуг», як на мене, вихована радянською системою, коли людей привчали доносити одне на одного, привчали вислуговуватися. Людину не сприймали як особистість, який би не був її статок, статус. Не було поняття цінності кожного життя з особливим шляхом душі людини в цьому тілі і в цьому втіленні, з особливою долею. В кожній людині є вдосталь цікавого, якщо ми на одній хвилі. Якщо ми на різних хвилях, то з людиною може бути мало дотичних тем для спілкування, мало спільного взагалі, але це не значить, що ця людина погана чи неправильна.

Вона просто ІНША.

В радянській системі виховувалось розмежування: політик і людинка, наприклад. В радянській імперіалістичній архітектурі конкретно це розмежування дуже яскраво віддзеркалюється: всі владні установи зазвичай гіперболізовано величні і навіть трохи страшні – щоб люди відчували прірву між своїм статусом та статусом чиновників, щоб було відчуття недоступності та недосяжності висот чиновників. На мою думку, процес ще надто свіжий, щоб стати невідворотнім: як не намагались нищити нашу автентичну культуру, наші традиції, мову, обряди, пісні, а вони досі живі. Фактично, найбільшим ударом по потужності та самодостатності українців став голодомор 1932-33 року. А це – на секундочку – ХХ століття! Саме тоді, як на мене, вбивалась сільська незалежність – коли земля годує, трави лікують, тканини тчуться, збіжжя продається – ні тобі політика не цікава, ні фармацевтика, бо і без них все є. Але голод стимулював людей тікати до міст, де вони автоматично ставали залежними від роботи та роботодавців – землі у квартирах немає. Немає часу, сил та можливостей і для інших звичних, природніх речей, і починається залежність від системи. Європейська система виховання має довшу неприливну традицію та здебільшого або «успішну» історію метрополії, або геополітичну перевагу, в якій до влади так чи інакше приходили люди, які не продавали національні інтереси «зацікавленим сторонам». Тому там апріорі все на генетичному рівні по-іншому.

Я, зокрема, стикалась з дитячими садками у Швеції, де є поняття «вихователька», але вона насправді виконує роль «наглядача» – щоб нічого екстраординарного, небезпечного, болючого не відбулося. Вона грається з дітьми, розмовляє, читає, гуляє. Але навіть, якщо вона бачить, що дитина хоче дістати іграшку високо, перш ніж побігти, одразу дістати, як це заведено у нас, спостерігає, як дитина це робить. І тим паче не кричить страшним голосом: «Чого тебе туди понесло! Впадеш!».

Дитину привчають не до страху ініціативи та досягнення своєї мети, не до маніпуляцій, котячих очей та впадання у позицію безпомічної жертви, які потім хвостикам тягнуться крізь все життя.

Вони закладають посил про те, що, якщо ти чогось хочеш, то попроси, скажи, звернись по допомогу. Не бійся перевірити свої можливості. Навколо тебе світ і люди, вони безпечні, вони допоможуть, якщо ти звернешся до них. Якщо ти робиш вибір маніпулювати, візьми відповідальність за цей вибір і за те, що це, можливо, буде довше – тебе можуть не одразу зрозуміти. Робити щось самому може бути важче, є свої ризики. Але в тебе вірять, тобі довіряють – це додає впевненості у позитивному результаті. В Європі вже зовсім інший еволюційний етап міжособистісного спілкування – корінне населення європейських країн вже пройшло фазу довіри до світу та невротичний етап відносин. Там високий рівень чутливості до себе. Зараз ці країни стикаються вже з кризами та проблемами зовсім іншого порядку. Але це вже зовсім інша розмова. І так, все, що я кажу про мешканців країн Європи, безумовно, стосується не кожного. Люди скрізь різні, але є тенденції.

Питання дисципліни завжди постає у суспільних стосунках. Але часто викривлено – це не вміння управляти ситуацією, а управління тими, хто піддається управлінню. Тобто управляти вихованими, бо з невихованими впоратися не така вже легка задача.
Маю надію, що все зміниться скоро. Теж спостерігаю подібне на прикладі зі своїм сином: намагалася віддати його в садок, і він певний період ходив. Потім я здалась, і не шкодую про своє рішення.

Більшість навчальних закладів у нас все ще «заточені» на виховання того самого «зручного» суспільства, яким, дійсно, надалі легше керувати, якому легше щось нав’язувати, яке не завжди знає, чого і як хоче…

У вихователів невисокі зарплати, це демотивує, розчаровує, розумію. Гроші – це теж енергія. За законами збереження енергії, важливо, щоб в усіх процесах підтримувався баланс: людина вкладає енергію – отримує еквівалент (гроші, посмішка, подяка, обійми тощо). Я, педагог позашкільник зі смішною зарплатнею, розумію, що бути педагогом – це стан душі, яка б не була зарплата, ти йдеш в цю справу, щиро кайфуєш від процесу, з’являються можливості добирати матеріальну енергію іншими шляхами.

Коли мені кажуть: “Тобі добре, в тебе вийшло – ти ж у Києві або у твоїх батьків були можливості, а в інших таких можливостей немає”, – це несвідомий вибір, що передбачає вигоду – перебувати в позиції жертви.

Завжди легко сказати: “Ну ти ж з Києва. У тебе відразу були можливості. А ми там з Луганської області – що ми можемо!”. Не даремно згадала Луганщину. Ми, зокрема, зараз їздимо з концертами в АТО, виступаємо також для цивільного населення, спілкуємося з місцевими мешканцями. Як правило, дуже позитивний досвід, люди відкриті, щирі. Але, з іншого боку, прикро, коли чую від людей про їхню несвідому обрану позицію жертви: “Ну а що ми можемо? Від нас нічого не залежить.” Важко пояснити, що особисте бажання змінити щось у житті – це перший крок. Якщо дійсно людина не лінується ризикнути, працювати, хоче жити на новому рівні, то з’являться можливості. Знаю дуже багато людей з Луганської області, які успішно займаються своїми справами і в Києві, і в інших країнах – знайшли ж можливість, захотіли.

Це багатогранне та комплексне питання, де важко побачити, що перше – курка чи яйце. Швидше за все – і курка, і яйце: потрібні час, терпіння і комплексний підхід, який було би класно здійснити на державному рівні. Крім реформ, які ми часто обговорюємо і хочемо просувати, треба розуміти, що на будь-яку реформу потрібна психологічна готовність людей. Інакше це все може перетворитись на мавп з гранатами. Стратегічними міністерствами є Міністерство культури, Міністерство освіти і науки. Тільки потім, як би це жахливо не звучало, – це питання здоров’я, оборони та інших галузей. Найвищий і найпріоритетніший рівень – освіченість та духовність. Говорячи «освічена», я маю на увазі не ерудовану особистість – бо прочитала світову класику, всі томи Толстого – а людину, яку навчили мислити. Чинний заступник міністра Голландії приїжджав впродовж Майдану до Києва, цікавився ситуацією, ділився своїм досвідом. Він з ліберальної партії – я працюю з лібералами. Він мені розповідав сумну історію про про свій досвід роботи у штабквартирі ООН. Він очолював тоді якийсь відділ, його підлеглі, прямо як в анекдоті – француз, німець, американець і росіянин. На той час це був радянський союз. Щоразу, коли у них виникали кризові питання, він збирав команду на нараду і пояснював проблему, хотів почути, як її бачать люди професіонали своєї справи. Всі озвучували своє бачення, а росіянин вскакував, вставав у стійку та мовив: “Товарише командире, все, що скажете, все виконаємо”. Він каже: “Ти мене не зрозумів. Ось ситуація, ось ми послухали, що думають наші колеги. Що ти думаєш?” А той далі був на своєму: “Все, що скажете, все зроблю”. І зрештою йому довелося перевиховати цього чоловіка. Впевнена, той росіянин також не випадково потрапив на цю роботу – у нього було несвідоме бажання щось змінити, і в нього з’явилася можливість, людина, які допомогла здійcнити трансформації.

Історія показова про жорстку дисципліну та її небезпечні наслідки: людей не вчили, ЯК думати, а вчили, ЩО думати.

Сподіваюся, що зараз у нас якраз освіта займеться тим, щоб вчити людей, як мислити, бути критичними, пропускати через себе отриману інформацію і пам’ятати, що істина одна, а правда у всіх своя. І бути різними – нормально та цікаво. Зовсім не обов’язково знищувати всіх інакомислячих під страхом руйнування своєї правди. На неї ніхто й зазіхати не буде. Якщо тільки, звичайно, немає страху зіткнутись з тим, що ця правда – ніяка не правда, а вмовляння себе, само переконування та страх зіткнутися дійсно з правдою…

Мені здається, що в кожного істина своя
Її ніхто не може перевірити.

Ми говорили про різні дороги. Кожна людина іде своєю унікальною дорогою, бачить виключно свій досвід своїми зовнішніми і внутрішніми очима. Порада, як тобі іти на твоїй протореній тобою ж дорозі, як тобі краще жити, тобі, який вивчив всі варіанти.
Давати поради – взагалі безглузда та невдячна справа. Особливо, якщо ніхто про це не просив. Під моїм кутом дорога виглядає по-одному, під твоїм – по-іншому, ти йдеш полем по один бік гори, я йду лісом – по інший. Як я можу давати тобі поради, якщо твоя дорога взагалі і близько не схожа на мою.

Глибинна мета феномену порад – навик нечутливості до себе, не розуміння, що тобі треба.

Поради завжди легше давати. А от залишитись на одинці з собою, відчути себе, зіткнутись на одинці зі своїми страхами, зіткнутись зі своїми очікуваннями, які можуть не здійнитися, значно важче, ніж сісти біля підїзду і казати: “О, пішла, сьогодні з одним, вчора з іншим”. Будь-який би професійний психолог на чиєсь намагання «повчити жити» поставив би запитання: “А тобі, що з того?” Перед тим, як дати пораду, засудити когось, спитай у себе, нащо це тобі, з якої потреби ти це робиш, що тобі з того, що щось відбувається не відповідно до твоєї «картинки світу»…

Питання сексуального вистрілює зі всіх шпаринок. Можливо, це теж такий дзвіночок? Це завжди аморально, зокрема, фото цензурують. Переймаються орієнтацією, зрадами. Людина судить, а потім сама за деякий час в ту ж саму ситуацію втрапляє.
Логічно.

Найздоровіша реакція – це Швейцарія – нейтралітет, здорова байдужість та вірність собі самому.

Коли ти щиро чомусь радієш або засмучуєшся, але при цьому зберігається внутрішній спокій – це здорова реакція. Як тільки зачепило, значить там гарантовано собака закопана, може, й не одна. У людях турбує нас те, що ми в собі не помічаємо, або те, що ми собі забороняємо. Ми собі забороняємо, а хтось бере і робить. Коли людина засуджує, у неї в цій темі дуже багато своїх незакритих гештальтів. Вся християнізована культура, наприклад, заточена на те, що секс з протилежною статтю – це хвороба і гріх. Абсурдність полягає у тому, що від самого ховання від «проблеми» проблема не вирішується. Натомість, розгортається підґрунтя для абсолютно нехристиянських понять засудження та неприйняття Божого створіння. Знову ж таки, правда у кожного своя. І ставитись з повагою до інакомислячих, залишаючись при цьому у здоровому діалогу, в нашому сьогоднішньому суспільстві дуже важко. Зрештою, хто визначає, що правильно, а що ні, що добре, а що погано. Релігійні течії привчають до того, що є десь поза зором, тілом і Землею Бог, і от він – часто через особу представника церкви – і може пробачити, визначити, правильно хтось вчинив чи ні.

Моє переконання – що Бог у кожному з нас, всі відповіді є у кожному з нас, з нашого прийняття себе починається прийняття нас же і Всесвітом і всіма навколо.

Якщо з’являється хтось, хто провокує до виправдання або почуття провини, значить, ми самі себе не до кінця прийняли, скривили душею перед самим собою, збрехали собі. Ми самі надаємо всьому значення, так само, як і всі, хто нас оточують.

Але ми зараз міцно засіли у поведінковій моделі «Що люди скажуть!», а це показник відсутності внутрішньої цілісності, самодостатності та прийняття себе – потрібні зовнішні підтвердження, похвала, медаль, грамота про те, що я талановита, успішна, ще якась.

Це теж варіант буття. Але це, якщо і можна назвати життям, то точно не своїм.

І точно за таких обставин з’являться зовнішні виразники цього «фальшивого життя» – катаклізми, хвороби.

Що б люди не декларували, а таємне стає явним – через події, через війни, через хвороби… Прийняти себе та припинити брехати собі, почати жити усвідомлено – життєво необхідні умови для мирного існування планети та людства.
В православному християнстві є свої фактори цензури – у ньому людей часто заганяють у страшне почуття провини, і далі любов Бога потрібно безкінечно “заслужити” – відстояти службу, відбити чолом 40 разів.

Мені здається, Богу було би нудно створити світ, де б його улюблені діти безкінечно в нього все просили, – страждали і вимолювали. Бог – це вселюблячий творець-батько, який створив все, який через все з нами говорить, який нам дав безмежну владу вибору. Вибір стосується і покарання.

Якщо я вірю, що щось роблю не правильно, і буду сама себе картати, то воно так «запишеться»: неправильно, покарати. Імпульс-запит на покарання пішов, як замовлення на кухню через офіціанта. І від мене залежить, чи скасую я це замовлення, чи цей імпульс «осяде» відповідно до моїх очікувань якимось покаранням. Якщо я роблю щось впевнено і вважаю, що воно приносить мені радість, то я впевнена, що в цей момент я сію радість, яку потім і пожну сторицею. Все, що приносить радість – все від Бога. Навіть, якщо суспільством на даний момент прийнято, що за це я маю понести покарання, якщо я особисто жодного разу не почала себе за це картати, гнобити, моє особисте прийняття себе – це божественне і безумовне прийняття мене усім Всесвітом. До речі, зокрема, квантова механіка також говорить про це: спостереження за процесом (очікування від процесу) впливають на сам процес, на хід його розвитку, на результат.

Якщо вже завершити тему «заслужити» – для мене це про закон збереження енергії, про ту саму любов (яка не з’являється ні звідки і нікуди не зникає, а перетворюється з одного виду в інший), про енергетичні еквіваленти (коли витрачена енергія має повернутись якимось відповідником – матеріальним або духовним).

Заслужити – це зробити адекватний рух, дію. Якщо я хочу, наприклад, води, я можу сотнями років дивитись на пляшку, і силою думки наливати собі воду в склянку, і, може, я наллю через 10-100, через 1000 років воду силою думки, залежно, як у мене успішно буде цей процес іти. Але я маю усвідомлювати, що на це може піти надто багато часу. Я можу надто імпульсивно підскочити, що переверну стіл, вода впаде разом зі склянкою, в результаті залишусь без води – перестаралась. А можу вчинити так: усвідомити, що я перебуваю у кав’ярні, усвідомити, що я хочу пити, для цього мені треба поговорити з офіціантом, замовити воду, почекати, поки він її принесе, налити і випити. Це золота середина між імпульсивною надактивністю та пасивністю – я не побігла замість офіціанта на кухню, я не стояла у нього над душею, поки він виконував замовлення. Я чітко сформулювала і замовила, дала час для виконання та отримала результат і задоволення потреби. Це моє особисте вкладення у свою мрію, в те, що я хочу втілити – це і є моя інтерпретація поняття «заслужити». Я зробила все від себе залежне, в міру адекватно і досягла бажаного результату.

Часто шок для батьків, горе для суспільства, що дитина вирішила стати монахом. Хіба це не свідомий вибір людини?
А чому горе? Бо в тебе не буде онуків, ти не набавився у ляльки, тобі нема кому купити три барбі, два пупси.

Страх відсутності нащадків Роду – один з базових та первинних. Людська природа егоїстина і самітницька.

Коли ми робимо мегаблагородні вчинки, це, щоб собі хорошому, коханому зробити приємно. Коли я вчиняю приємні речі, мені приємно на душі, я отримую задоволення, навіть, якщо допомогла людям. Будьмо чесними з собою, моя внутрішня мотивація – це номер один у всіх моїх справах, у тому числі благочинних.
У своїх вченнях Ошо розповідає про стан “Повернення до себе” – це ніяке не повернення, бо повертатись нема куди – ти скрізь, навколо, подивись на світ, як на себе в дзеркало. Як тільки починаєш про це думати, відкривається така кількість каналів, що осмислити важко. А якщо осмислити, то сформулювати вербально, проговорити це вголос. Прагну написати свою книжку – родової Біблії – та залишити дітям. Тезово записала вже багато, але думки, як правило, так швидко пролітають і переходять на якісь нові рівні усвідомлення, що записати не встигаю. А роблю це з метою збереження родової пам’яті, своїх світоглядних уявлень та збереження інформації про історичні події, свідками яких я є. Мені 31 рік, я особисто стикаюся з десятками інтерпретацій подій, що з нами відбувалися рік тому, зокрема. Версій буде ще дуже багато. Що говорити про те, скільки разів і як переписувалась історія за останні, скажімо, 2000 років. Ісус – історична особа, на моє переконання. Але, думаю, він здивувався б, якби сьогодні побачив, до чого це все дійшло, і куди це все прямує, особливо, коли до Лаври би зайшов.

Питання гендерності подається з точки зору відмінностей, все, що веде нас до конфлікту.
Жіночі енергії матеріальні. Вони народжують, вони творять. Ми з чоловіками разом складаємо гармонійне космічне поєднання, коли наша енергія з їхньою зустрічається так, щоб бути конструктивною, творчою. Я отримую масу задоволення від такого поєднання, це своєрідний екстаз. Говорячи про спотворення енергетичних чоловічо-жіночих потоків, не можу не сказати, що для мене війна – це дзеркало внутрішнього людини, яке безпосередньо пов’язане з порушеннями чоловічо-жіночого енергетичного балансу.

Довгий час система акцентувала на питаннях відмінностей та рівності, у той час, як ці відмінності мега-конструктивні, а рівність – примарна та абсурдна. Тому що ми об’єктивно дуже різні і це нормально.

Радянський союз гендерність – сексуальність – намагався стерти. Чи жінка чи чоловік – зі спини не завжди розбереш: короткі стрижки, конституція тіла характерна (заблоковані треті і четверті чакри – наслідок заблокованих енергетичних потоків, коли людина жила не своїм життям, не займається улюбленою справою, не робить те, що вона хоче). Один із наслідків – психологічне кастрування чоловіка або феномен «бой-баби». Коли ми їздимо зараз на схід, розумію, що 90 відсотків чоловіків, які туди приїхали, хотіли війни (несвідомо, звичайно), бо їх вдома за чоловіка не вважають. Вони тікають з хати. І шукають способу підтвердження своєї чоловічої сили, шукають сенсу життя.
Чоловік спокійний і не войовничий, коли у нього немає потреби доводити, що він чоловік. Коли я, жінка, дозволяю собі бути жінкою, такою, як я хочу, якою я є, бути чутливою до себе як жінка. Так, мене в дитинстві травмували і назвали шпалою – тепер вибір за мною: мститися за це до кінця днів своїх усім, хто образив і всім, хто нагадує тих, хто образив, доводити, що «всі мужики – козли», чи прийняти, пробачити, усвідомити, що через цей досвід моя душа закрила певні «борги», і слава Богу, що так, а не більш серйозними методами – і насолоджуватись життям!

Я вже казала вище, що вважаю, що ми – єдина цілісна душа, яка відчуває себе, в даний відрізок часу через конкретне тіло. Ми є єдині: коли я люблю себе як тебе (ближнього свого), коли бажаю тобі щастя – я це роблю і щиро, і одночасно розумію, що в наступній інкарнації відчуватиму себе через тебе. А ще в наступній – через нього, через неї. Тому не буває чужого горя, не буває чужої війни. Те, що відбувається зараз – дзеркало кожного. Ми можемо тільки духовністю та усвідомленим буттям перегорнути цю сторінку, коли будемо дякувати, любити, вибачати та просити пробачення безупинно. Бажати щастя всім. Надсилати подумки любов кожній душі. Тому що добро породжує добро – за законом сіяння та пожинання. Не буває так, що сієш помідор, а виростає каштан. Може, це і можливо, але ми повертаємось в пункт про те, що сила думки має бути дуже потужною, і на це може піти десяток, сотня, тисяча років.

У мене відповідь на всі запитання – усвідомлене буття.

Коли людину привчають усвідомлювати, чому зараз зі мною таке відбувається. Уявимо ситуацію: навіть, якщо я не хочу бачити свого чоловіка, я краще усвідомлю, чому так відбувається, можливо, з ним чесно про це поговорю, можливо, прийму рішення йому не казати, але не намагатимусь втекти – бо втеча від себе все одно неможлива. За законом збереження енергії, про який також вже йшлось вище, енергія ні звідки не виникає, нікуди не зникає. Якщо імпульс з’явився, він десь осяде, якщо ти його не усвідомив – осяде боком. Тоді з’являться обставини, які дозволять мені цей імпульс розмістити. Але не факт, що ці обставини розмістять імпульс «екологічно» та без шкоди мені та оточуючим. Свіжий приклад: я до тебе їхала, припаркувалась – мені треба було в банкомат сходити, мене ззаду підперла машина так, що мені треба було виїжджати у дуже багато маневрів. Перед тим я мала не дуже приємну розмову, яку не дуже приємно усвідомлювати, приймати – намагалася себе грубо, методом насильства заспокоїти: “Це не має значення, навіщо я собі псую настрій, злюсь”. В результаті цих маневрів на маленькій швидкості в’їжджаю в машину, яка позаду (зачепила пластиковою кришкою запаски), автівці нічого не сталося, але імпульс вийшов: я хотіла дати під зад людині, яка мене розізлила, але подавила цей імпульс, бо люблю ту людину, і мені дуже не хотілося думати про неї погано, я не дозволила собі сердитись на цю людину, бо, як і більшість людей мого віку, мене вчили, що на тих, кого люблять, не сердяться, я відмовилась приймати думку, що я можу на цю людину скаржитися.

Хотіла дати під зад, а в результаті таким збоченим способом під зад я дала собі.

Це дрібний приклад в просторових елементах. Але війна відбувається за тим самим принципом – вона не випадкова, там немає випадкових людей, і вона є масовим подавленим імпульсом агресії, масовими посіяним брехнею (перш за все, перед собою), насильством, помстою… Війна – у тому числі і потреба порозумітися жінок та чоловіків, мати сміливість відійти від «прийнятої ідеальної картинки», на яку всі так прагнуть бути схожими на радість кому завгодно, крім себе. Варто пам’ятати, що б ми не декларували, не робили – наша чесність перед собою є первинною. Якщо я брешу сама собі, то й брехню сію. А моя брехня може стосуватись як питань сплачених податків, так і вибору партнера. І це не значить, що треба все руйнувати і спалювати мости: достатньо усвідомити та прийняти свій вибір і не робити вигляд, що все не так. Це кожна сім’я, що робить вигляд на людях, що живе добре, а вдома б’ються і посуд б’ють. Сіють агресію, але соромно людям сказати. Давайте не будемо розлучатися, щоб сусіди нічого про нас не сказали. Кожна подібна ситуація, де відбулося витіснення на користь суспільної норми. Я приймаю, що інколи я можу не сказати людині якусь річ, якщо я усвідомлюю, що це зараз буде недоречно або цій людині буде важко. Але перед собою я чесна і обираю це не робити. Це є та базова чесність, яку я сію, і я сподіваюсь вона проросте.

Що ти хочеш? Що ти робиш? Де ти зараз? Де твої емоції? Де твої почуття? Ти з тим чоловіком чи не з тим? Ти вийшла заміж, бо хотіла втекти від батьків? Чи тобі хтось нав’язав народити дитину? Нас не вчать про це думати.

Якби люди вчились жити усвідомлено, зникла б страшна статистика: кримінальних випадків, ДТП і хвороб. Психосоматику ніхто не скасовував, це теж витіснення енергії. Усвідомлені люди незалежні, розумні, самодостатні, їм не потрібна ні фармацевтика, яка збирає мільйони, їм не потрібні виборчі, політичні маніпуляції. Система працює на те, щоб це все, що може зробити людину незалежною, дискредитувати і запхати поглибше. Немислячими, несвідомими, залежними, хворими людьми з культом споживання керувати легше.

Окрім втечі кудись, можна обрати варіант захворіти. Приміром, травма ноги.
Тут може бути кілька варіантів: перший – фізично ходити важко, бо в буквальному сенсі не хочеться кудись іти, інший – нога – це той інструмент, яким можна дати копняка, очевидно, є кому, але виховані люди так же не роблять – імпульс розвертається проти себе ж. Ще варіант – розкриття потенціалу. Або воно лякає, або потребуватиме багато ризиків та зусиль, або може бути небезпечним та деструктивним і тоді тіло «рятує душу» від потенційних «косяків» – відбирає в буквальному сенсі можливість топтати інших на шляху до своєї мети. Можна увімкнути діагностику з точки зору жіночої чи чоловічої частини тіла. Права – чоловіча, ліва – жіноча. Ліва заболіла – цілком можливо, на тлі непорозумінь з жінкою.

Це не містика і не відьомство. Це інформація, закладена у кожній людині в лініях, рисах, розмірах. Всі ці речі завдяки старанням системи набули статусу псевдонаук та маргінальності, бо не завжди і не всім вигідно, щоб інформація про людину була настільки читабельною та доступною: на руках хіромантія, на обличчі фізіономіка, по всьому тілу чакри, конституцією тіла.

Про ліву та праву півкулю цікаве спостереження: мій син Любчик малює, пише, робить все обома руками. Я впевнена, що насправді це здібність абсолютно кожної людини.
Моя старша сестра Іванна вважалась шульгою з дитинства. Моя мама завжди підтримувала у нас всі ініціативи, творчі пориви, заохочувала, робила все можливе, щоб ми з сестрою розвивались. Мамі вдалося зберегти те, що Іванна досі вміє робити все двома руками: вишивати, писати, малювати. У той час всіх намагались привчити до правої руки, Іванні пішли назустріч – дозволили «обрати» руку і нею писати, малювати і т.д. Але як би це було круто, якби вчили в школах вчили все робити обома руками. Хай навіть одна буде основною робочою, а іншу – просто розвивати для активізації півкулі. Перші 15 хв. правою писати, інші15 хв. – лівою, постійно змінювати. Тоді б наш мозок, можливо, розвинувся і працював би не на 4 %, а на 6, потім на 10, а потім і на 100. О! Це питання мене з дитинства турбує! Якби мозок працював на 100%, ми могли б відчувати простір безмежний та багатовимірний, телепортувались би та подорожували б у часі і просторі, подорожували б у різні виміри, планети, галактики, але тоді ні фармацевтика, ні кредитна система від нас би нічого не отримали. Це комусь не вигідно.

Інколи світ тебе позбавляє речей, які ти не хочеш залишити в спокої, або коли ти не хочеш зайнятися іншими справами, починаються форс-мажори, технічні збої, затори, зникає світло, інтернет, невідкладні справи. Інколи ти можеш вимкнутися з інформаційного простору, якщо ти забажаєш.
Я їхала і думала, хоч би було місце для парковки. Приїхала – а місце мене чекало прямо навпроти входу. Щодо інформаційного простору: Фейсбук, звичайно, я люблю – це комунікація з людьми, які мені цікаві, інформація про те, чим вони займаються, спосіб презентувати свою творчість. Телевізор не дивлюся, хоча маю друзів журналістів, живу в країні, де відбувається війна, постійно щось динамічно змінюється. Це мій свідомий вибір, особливо після того, як сама свого часу попрацювала журналісткою. Я не хочу забруднювати свій ефір інформацією, яка мені не цікава, яка мене відволікає від якихось важливіших речей, яка заважає мені отримувати задоволення від життя, радіти красі планети, радіти спілкуванню з друзями та родиною, яка активізує негативні вібрації та програми. Коли у мене є запит, замовлення з Європи чи світу про аналіз поточної ситуації в Україні, у політичному контексті, я звертаюсь до друзів в політиці, в яких я можу консультуватися, яким довіряю, з якими постійно на зв’язку. Коли твій прострір не забруднений, ти можеш зчитувати з нього інформацію – інформаційний потік не перебивається перешкодами. Інколи, коли мене щось питають, я просто знаю, хоча сама толком не розумію, звідки. Потім перевіряю – отримую підтвердження, що так і є. Відповідаю, ніби, інтуїтивно, а потім з’ясовується, що це правда.

А можна відповідати “Я не знаю”. У нас в суспільстві існує стереотип, що треба знати все.
Коли я дійшла позначки 30 років, стала більш сміливо говорити те, що я думаю, хоч і раніше мені було не соромно сказати “я не читала”.

Шерлок Холмс казав “Я не знаю цих банальних речей, але вони мені не потрібні”.

Я знаю інші речі, які мені цікаві і потрібні. Вибірка інформації, яку повинен знати кожен, – це, на мою думку, темник дозволених тем, коли людям більше нема про що поспілкуватись або якісь теми можуть бути не зручними для когось. Думаю, у часи придворних інтриг було започатковано традицію переліку дозволених тем, у яких правитель добре орієнтувався. Інші теми – табу, щоб правитель не виглядав дурнем або, не дай Боже, хтось «ляпнув» щось зайве. Така статусність “Давайте поговоримо про Анну Кареніну”.

Темники і набір класики існують до сьогодні. Я досить сміливо кажу, що я чогось не знаю.

Я проходила співбесіду на посаду заступника міністра культури з міжнародних відносин минулого року, коли ще був Євген Нищук на посаді. Я не люблю напрошуватися і ломитися у відкриті двері, пішла з інтересом, на переконання друзів, які мене знають, що в мене достатньо знань і харизми. Мені поставили запитання на співбесіді: “Скажіть, будь ласка, які ще відомі фестивалі, крім канського та берлінського”. Я назвала венеціанський і не могла більше нічого згадати. Дійсно, я розумію, що кінематограф, це не моя сильна сторона, з ним не стикаюсь, мені безмежно цікаво спілкуватися з людьми, які в темі. Але це «не мій коник». Не побоялась сказати: “Зараз не згадаю”. Мене спитали те саме про книжкові європейські виставки. Я сказала, що не знаю взагалі. Не стикалась, але вірю в безмежність людського потенціалу і можливостей, і якщо б мене призначили на позицію, я із задоволенням подзвонила б кваліфікованій, експертній людині, яка буде допомагати мені зрозуміти актуальну ситуацію у даній галузі, та і я сама опаную, якщо треба потрібний об’єм інформації. Вміння та бажання вчитись швидко – одне з найважливіших вмінь, як на мене. Це нагадує, як дітей у школу зараз приймають. Діти до першого класу повинні прочитати за 1 хв. 20 слів, знати англійські фрази, вирішувати математичні задачі.

Увага, запитання: “Навіщо тоді до школи ходити?”

Це ще один зашкал і патологія, які можуть зіграти з нами в злий жарт. Ринули у розвиток дитини і не завжди за дитячою потребою, а за батьківською: “а мій може сказати 3 слова» – «а мій 5». Знову виринає тема освіти та її функцій та доцільності. Любчика не треба вчити, він все знає, крім Достоєвського. Якщо в минулих життях він любив читати класику, він згадає і Достоєвського. Важливо не нав’язувати щось «прийняте», а плекати і розкривати те, що вже є, примножувати все найкраще. У нього вже космічні знання закладені. Я хочу допомагати йому зберегти і ці знання, і його самобутність, і його здорову сміливість та ініціативність.

Інколи людям приємно, коли комусь зле, хоча так, в очі це не завжди помітно. Інколи жінка хоче бути найкращою.
Це колосальний кайф усвідомити, які гарні дівчата, які вони різні і прекрасні, жіночні, не залежно від віку, доглянуті, гарні. Зарахувати себе до когорти божественного створіння зі своїм шляхом, зі своїм вибором. В цій інкарнації здійснити своє призначення.

Це гарно усвідомити, яка гарна дівчина: в наступному чи за 10 життів я буду рада жити в такому прекрасному тілі.

Про те, чому для жінки важливо бути найкращою у мене теорія також упирається в поняття самодостатності, долюбленості батьками у дитинстві та відсутності страху бути відторгнутою кимось цінним. Коли жінка зраджує чоловіку, що вона сіє? Якщо отримує задоволення від того, що відбувається між нею та іншим чоловіком, при цьому любить свого чоловіка, то вона, напевно, сіє і задоволення. А якщо буде весь час думати “О Боже, що я зробила!”, то і енергія буде зосереджуватись навколо страху, провини та покарання. Не виправдовую зради і не засуджую тих, хто це робить. Більше того, все частіше у моєму оточенні виринають подружні пари, які практикують різні неприйнятні консервативним суспільством експерименти. У кожного свій шлях і перелік цінностей. Партнери, яких зраджують, називають це зрадою через те, що вони травмовані, несамодостатні, сприймають це як особисту образу: я не достойний, не достатньо сильний, розумний, гарний талановитий. А насправді, до цього можна поставитись і інакше. Зокрема, секс – це енергообмінний процес. Не даремно є камасутра, тантра, інші течії, які вчать тому, що секс – це значно глибший процес, ніж просто привабливість тіл та інстинкти. Енергія за своєю природою нейтральна, і ми самі надаємо їй значення – плюс чи мінус. То ж, на мою думку, жінка, що хоче бути найкращою, має проблеми в області самодостатності та впевненості у собі, які ростуть з дитинства, з прийняття дівчинки батьками, з їхніх обіймашок і похвал, з їхньої гордості за свою дитину та з відсутності порівняння з якимось «еталонними дітьми».

Я помітила, що дівчатка хочуть, щоб ця подруга була тільки її, власність. Щоб мама приділяла більше уваги дитині, а мама приділяє, приміром, суспільству, тому що вона так собі вирішила. Насправді дитина не страждає, у неї інша увага є, світ гармонійний. Ми навіть коли любимо, ми хочемо, щоб нас любили так як ми хочемо. А так не буде.
Знову про цілісність, сомодостатність та прийняття.

Обожнюю Закони Мерфі: не можна втратити те, що тобі належить істинно поза межами простору і часу.

Тому що воно твоє завжди, воно є частиною тебе. Так само не можна втратити те, що ніколи не було твоїм. Бажання контролю – деструктивне і дуже енерговиснажливе. І, зрештою, може простимулювати партнера перехреститися і втекти, коли його енергетично зачавили контролем, ревністю, недовірою, яка є наслідком страху втрати через власну неповноцінність. Парадокс у тому, що щось може існувати разом або поруч тільки за умов повної взаємної свободи: безумовне прийняття, яке полягає у тому, що все, що мені належить істинно, нікуди не подінеться; навіть, якщо воно піде, значить воно виконало свою роль у моєму житті, на даному етапі і відпускаю з щастям та вдячністю. Хай воно буде щасливим, де б не було, навіть якщо це без мене. Для мене це відчуття ресурсне.

Всесвіт цікавий тим, що чим більше ти намагаєшся втекти від проблеми, тим більше вона тебе б’є. Спочатку пошепки: “Прокидайся”. Якщо ти прокинулася, я вітаю: “Доброго ранку!” Якщо ти робиш вигляд, що тебе не будять, тоді усесвіт гучніше каже: “Вставай!”. Якщо ігноруватимеш, почнеться буря, а потім ще й з водою і льодом.

Якщо ситуація не закрита, від неї не втечеш. Не допоможе ні Антарктида, ні 25-те заміжжя. Енергетично ситуація не закрита, чорна діра буде затягувати, ситуація буде повторюватися з більшою силою.


Про маму і дітей. Я вважаю свого сина щасливим. Він не ходить до садка, але з моєю зайнятістю нам вдається проводити не так багато часу разом – кілька повних днів на тиждень. У мене працює закон щирості і прикладу. Якщо я буду глибоко нещасна, крізь зуби буду сидіти зі своїм сином постійно, навіть якщо при ньому посміхатимуся, він буде це відчувати на енергетичному рівні. На прикладі нещастя нічого не можу дати. Якщо я реалізована, щоразу щаслива, коли його бачу, відчуваю міру, за якою мені його вже мало, то наші спільні хвилини, години, дні будуть якісними, щирими та щасливими. Щаслива мама, щасливий тато – це краще, що він може побачити для себе, щоб бути щасливим, для нього це приклад чутливості та уваги до себе, та й зайвої відповідальності «я віддала тобі свої кращі роки» на ньому немає. Я йому дуже часто повторюю, що моя робота робить мене щасливою, те, що я роблю, воно також приносить задоволення, гроші і потім завдяки цьому, я можу проводити час з ним, наповнена і щаслива, усміхнена. Завдяки цьому ми йому купуємо іграшки, морозиво, які він так любить, а я щаслива йому це дати. Черговий раз мені треба було кудись їхати. Він мені каже: “Мамо, я не люблю твою роботу”. Я кажу: “Сонечко, це через те, що мені треба знову їхати?” Каже: “Так”. Я кажу: “Я розумію, що ти сердишся, теж за тобою дуже скучила, я би з задоволенням взяла би тебе з собою, але це та ситуація, коли це не можливо. Ти ж пам’ятаєш, що моя робота робить мене наповненою, щасливою, усміхненою. Щасливою я не дратуюсь. Щасливою з любов’ю готую їсти. Щасливою можу дозволити собі перерву, відпустку, провести час так, як хочемо. Можемо валятися довго в ліжечку, можемо дивитися мультики, купимо машинки, шоколадки”. Він посидів-посидів: “Знаєш, мамо, я люблю твою роботу”.
Раніше у нас були дискусії з чоловіком: “У нього багато машинок. Більше не треба”. Я кажу своєму чоловіку: “У тобі говорить твоє важке радянське дитинство. Якщо у наших батьків не було можливості це нам дати, чому ми маємо обмежувати сина”. У нього немає проблем з підміною понять. Ми перебираємо іграшки, щоб віддати діткам із зони АТО або притулків. У нього багато іграшок, але він всіх пам’ятає, за яких обставин хто що подарував. Інколи він мене просить принести машинку, якою він 2 тижні не грався, а тут згадав і попросив. Щасливий приклад свого життя, своєї реалізації – це краще, що батьки можуть дати дитині. А найважливіше – на енергетичному рівні посіяти те, що ми хочемо, щоб виросло.

Людина знає, що тобі погано, і вона не робить кроки для твого гармоніювання, а навпаки йде на тебе важкою інформацією, не розуміє, що так робити не можна.
В будь-якій ситуації, яка складається, зацікавлені всі учасники ситуації. Якщо я роблю щось і потрапила в цю ситуацію, значить вона мені потрібна. Вона мене має чомусь навчити або на щось звернути увагу.
Мій таточко – неймовірний, найкращий тато у світі. Я не хочу йому давати оцінку як чоловіку, бізнес-партнеру, як другу, він для мене тато з великої букви.

Коли згадую дитинство, перша картинка – я з татом роблю щось круте.

Він мене навчив, який батько має бути у моєї дитини, якою мамою я маю бути. Вдячна йому за його безмежну любов. Якщо мама і тато дякують, миють посуд, прибирають, ввічливо спілкуються одне з одним та іншими людьми, дитина це буде робити. Її можна, затискаючи пальці в дверях, привчати це робити, але якщо в сім’ї батьки цього не роблять, то ймовірність того, що дитина буде так чинити різко зменшується. Інколи бувають випадки, коли дитина приймає отой неправильний сімейний приклад, як такий, який вона точно не хоче, і робить все протилежне, вчиться в інших, з’являються люди, фільми, книжки, які допомагають.
Впевнена, що я теж свою дитину в чомусь травмую. Здорова кількість травм породжує здорову амбіційність. З іншого боку – було б круто досягнути дзену, коли амбіції виходили з бажання, цікавості щось зробити і отримати мега кайф за це.

Часто справи, професії, хобі – це не вибір людини. Прочитали в книзі, фейсбуці, попили кави. Часто кажуть “я хочу стати”, коли “ти вже є”, тобі стати не треба, коли це є частиною тебе, тобі це просто треба вдосконалити. Подивилися на щось “О, тепер я буду цим займатися”.
Це суспільні норми, коли батьки намагаються виховати у дітей, те, що їм не вдалося виховати у собі. Простір безкрайній. У ньому є все у безмежних кількостях. Залежить від нашої здібності віддавати і брати, правиласнювати. Головний принцип багатсва – якщо хочеш бути мільйонером, веди себе так, наче ти вже мільйонер. Стан, який дозволяє тобі привласнити те, що є у просторі. У просторі є все, що ти хочеш, і воно твоє, тільки візьми і привласни.

Добре пам’ятаю період часу, як тільки почала працювати ведучою, мені було соромно називати певний гонорар.

Мені казали: “Ну давай, ти ж якісно працюєш”. Були випадки, коли називаю гонорар вищий, але мені внутрішньо важко це прийняти. Ставалася ситуація, коли рівно різницю, яку накинула, витрачала на ремонт чи ще щось. Якісь зовнішні фактори, якщо я не привласнила по-чесному, тручались і гроші все одно не були моїми, а йшли на якісь форс0мажорні обставини. Досить довго йшла шляхом, щоб привласнити ту суму гонорару, яку я називаю. Той стан ми з Олечкою, з якою я співаюв дуеті «Врода», називаємо внутрішнім черв’ячком: коли зсередини крутить, значить щось не те. Такий класний врівноважений феншуй, коли ти розумієш, що тобі добре і іншим добре, коли ти розумієш, що і ти не забрав зайве, і вони з радістю віддали, коли розумієш, що ти вартий всього найкращого за правом народження. У всесвіті безкрайня кількість грошей, любові і всього. Просто зашореність системою нав’язана в багатьох речах і, зокрема , людям дуже тяжко вийти за межі цих кордонів.

Важко прийняти, що я можу одягатися не на 300 грн., а на 3 тис. доларів. А чому ні? Це не тому, що я фіфа і терміново хочеться самоствердитись.

Я просто хочу жити якісно і гарно, я хочу мати таку опцію. І коли всесвітній стан прийняття, безкінечної можливості вже є, тоді людина, маючи довіру до всесвіту, могла би реалізуватись в будь-якій професії, яка дійсно їй цікава і заробити будь-які гроші на ній. Всі успішні люди непопулярними професіями заробляють тому, що роблять з душею, з вірою, в задоволення, в кайф.

За нові знання б’є усесвіт!
Сила дії дорівнює силі протидії. Я такі речі привласнюю своєму опору. Нові знання відкривають нові грані, нові сприйняття, бачення. Це приходить на готовність. Коли ти готовий багато заробляти, воно приходить. Коли ти готовий бути щасливим, ти щось робиш і сам дивуєшся, як починаєш радіти співу пташки, дощовому ранку, чашці чаю, людям, друзям.

Реформи проводити без готовності ментальності суспільства – це дурна робота.

Якщо нам потрібний цей досвід – ще раз наступити на граблі, зрозуміти, давайте «щось» зробимо: поставимо на рельси поїзди хюндай, напишемо фрі вай фай і його не буде. Це буде енергозатратно, і, можливо, рано чи пізно, це нас таки навчить, що варто втілювати задуми не задньою лівою, а якісно, по-людськи і до дрібниць. А не так: здалеку рівно, підходиш ближче – і там, і там відпало, матеріалів не вистачило, поки доробляли кінець – початок вже почав валитись. Все прийде і відбудеться тоді, коли буде психологічна готовність і бажання жити якісно, взявши на себе по-дорослому відповідальність, а не чекаючи «дядечка», який все зробить і принесе на блюдечку.

Що стосується професії? Коли батьки в тебе вірять, що ти можеш втілити будь-який свій талант, то це формує базову довіру до всесвіту – воно все є, у потрібних кількостях, завжди доступне, завжди з’являться можливості, завжди є підтримка.
Станіслав Гроф, гуру перенатальної і пренатальної психології, описав 4 матриці народження. Остання, четверта із них, про базову довіру до всесвіту. Це коли дитина виходить з родового каналу, після того як вона відчула стиснення матки, пройшла по трубах і каналах, народилася, формується перший базовий спокій. Базовий спокій і довіра в ідеалі – це коли дитинку кладуть мамі на груди. Дитина нарешті маму бачить.

Бажано, щоб дитинці сказали: “Я дуже рада, що ти народилася у мене. Я тебе дуже люблю, я так чекала цього дня, яка ти в мене гарна, ти найкраща у світі, щоб не сталося, я завжди тебе буду любити, ти завжди можеш на мене розраховувати”. Це перші слова, перший досвід, який відразу дитина отримує від мами. Заспокоюється: “Клас, я народилася, бажана, мене чекали, все буде круто”.

Радянський союз відбирав у породілі дитину, кудись волік. У всіх людей, які народилися в радянському союзі в систематичних лікарнях, ця матриця порушена. Відповідно страх змін, невідомого закладено фактично у всіх радянських людей. “Хай краще буде інженером на заводі – хоче він бути художником, це не стабільно. Ставка 800 грн., хай краще так, а раптом не заробить”. Недовіра у власну дитину. Не бажання дати дитині йти своїм шляхом – це пряма дорога в алкоголь, наркотики. Забутись, втекти з реальності хочеться, коли не маєш можливості жити так як ти хочеш, жити своїм життям. А може, й померти. Починається куріння – як повільне самовбивство, алкоголь у надмірних дозах, наркотики з метою забуття, патологічний потяг до есктримальності – випробування життя, коли воно не цінується..
Зараз це інакше, фактично у всіх пологових будинках дитинку викладають на груди, дитинка бачить маму і з мамою вже залишається. Можливість дитинку потримати на ручках, щоб дитинка відчула запах мами. Це покоління дітей буде вже якісно іншим за відчуттям того, що всесвіт – це мій дім, хочу про нього турбуватися, хочу, щоб було чисто. Навіть якщо це не я кинула, підніму, тому що це я, це моє. А в нас досвід, на жаль, трошки інший. Феномен реберфінгу – тренінги, на яких дозволяють перенародитися, за Станіславом Грофом, вони теж працюють. Базові елементарні речі матеріалізації думки і слова, перепрограмування чого завгодно – працюють на «ура». Перепройти свій шлях, щоб перезаписати свій досвід, це теж можливо, якщо є таке бажання. Ми можемо надати силу власними думками і енергетичними потоками.
В наших думках, словах, генетичній пам’яті – надпотужна потужність. Генетика – найпотужніша зброя матеріального світу. Я, до речі, з великою критичністю ставлюсь до вакцинації через це. Скільки засекречених лабораторій у світі, які вивчають ДНК. Розумію тих, хто вакцинується, але поки що це не мій шлях. Не впевнена, що довіряю тому, що вводять у тіло під виглядом вакцин, по-перше. По-друге, створення хвороб завжди йде в ногу зі створенням вакцин. Вигадані проблеми для вигаданого лікування. Я за зцілення піснею і добрим словом, за цілісність душі і тіла. Фармацевтика – крайня міра.

Соціалізація – ми приймаємо правила, ми ніби і є, ким ми є, але водночас ми себе втрачаємо.
Один із улюблених законів усесвіту – все добре в міру. Все, що в радість, все від Бога. Якщо я обираю страждати, треба замислитись, може, я мазохіст. Мені приносить радість, принаймні, вигоду напевно. Прийти в цей світ в тілі – це круто, можна стільки всього відчути, отримати задоволення від тілесних відчуттів. Душа без тіла у постійному дзені перебуває. Через тіло можна багато пізнати, торкнутися один одного, злитись в комочок, перебувати у нірвані.

Як сприймаєш сни?
З недавнього часу сприймаю сни сильніше за реальність. Це теж інший вимір реальності. У мене останні півроку сильні сни, проживаю на тілесному рівні море відчуттів.

Всі тебе вчать – спілкуйся з людиною, яка близька тобі по духу, однодумець. Якщо ми однодумці, ми не можемо розвиватися, ми підтакуємо один одному, ми стоїмо на місці.
Однакових не буває. Інша справа – коли доповнюємо. Вихід із зони комфорту – це завжди розвиток. Там завжди дуже багато закопано собак.

Займаєшся з клієнтом терапією, в якийсь момент він каже: “Ви, знаєте, Анно, мені здається, наша терапія не дає результату”. І тут запалюються очі, терапевт розуміє, що ми дійшли до важливого, що клієнту треба терміново це знецінити, тікати, бо далі – це вихід із зони комфорту.

Коли терапія не приносить результату, ми намагаємося згадати, в який саме момент до людини прийшло усвідомлення, що подальша терапія бездіяльна, або в якому стані була ця людина, коли це помітила. Починаємо копати, чи часто відбувається це у людини в житті, що це значить. Виявляється, ми дійшли до теми, коли немає чого туди ходити, там все добре. Ситуація, що може викликати відповідні емоції, усвідомлення, почуття і людина боїться як вогню.
Важлива система знаків у комунікації. Навіть чоловік і жінка можуть бути дуже різними в родині, але при тому всьому вони однаково сприймають, що інакшість – це норма. Вони не зобов’язані під себе одне одного перерробляти, переконувати у чомусь, рятувати тебе, коли ти не просиш, давати тобі поради. Коли дійсно сприймаєш нормально інакшість, можна жити з цим роками і бути щасливими, розвивати одне одного, відкриваючи нові грані. У нас не заведено сприймати інакшість нормою. Ми живемо за ГОСТ стандартами.

Коли нам відмовляють, ми це сприймаємо як зрада дружби. Або коли друг чомусь думає інакше.
Це відносини продажу. Ви можете мати різне бачення на речі, але, коли це дійсно нестерпно, може, це не потрібно. Якщо це впливає на дружбу, то, ймовірно, це не дружба, а підміна понять відбувається. Що таке дружба? Разом голосувати за Порошенка? Або разом не піти на Майдан? Дружба – це інші категорії, цікавість, спільний розвиток, обговорення думок, спільна хвиля, певна хімія, яка притягує людей, зацікавлює одне в одному.

Нещодавно мені порадили, якщо тобі відмовила людина, ти більше з нею не спілкуйся! І тут той момент, коли мені треба припинити спілкування зі всіма.
Я якраз вчуся в таких людей. І що я в цей момент сіяла – насильство над собою. А що таке війна? Насильство. Я відчуваю відповідальність за війну, бо я була ватною сама до себе. Коли мені відмовили, я не зруйнувалася, моє життя триває далі. Якщо людина не стабільна, їй відмовили, і з цього моменту її більше немає, бо її відкинули, вона говорить собі та іншим: “Я більше з такими людьми не спілкуюся”. В момент «відторгнення», відмови зруйнувалася її особистість.

Варто поставити собі запитання: чому я дала стільки владі цій людині, яка сказала мені “ні”? Чому це “ні” могло мене зруйнувати?

Не завжди варто відмовляти, адже відмова може викликати комунікаційний, матеріальний застій.
Ми живемо в такому світі, що треба часом прагматично розраховувати.Але, все-таки, завжди йти за своїми відчуттями та бажаннями. Мені хочеться полежати у ліжку, але якщо я піду в певні місця, це дасть мені такі можливості і перспективи. Залишаюсь лежати – радію відпочинку. Встаю, роблю – можливо, перспективи не виправдаються, але я зробила, що залежне від мене. Очікування – річ слизька. Нещодавно грала у гру “Ліла”. Основне правила гри – стан, коли приймаєш, що головна умова того, що щось відбудеться – це прийняття того, що це може не відбутись ніколи. Класний стан. Коли у тебе є очікування, і вони не виправдовуються, всесвіт все одно працює на те, що ти хочеш. Бажання збуваються. Інше питання – коли, чи правильно ти формулюєш питання. Нам не завжди все видно з першого погляду. Якщо я не потрапляю в якесь місце, значить мене чекає щось краще, або мені не варто було там з’явитися, аюо ще не час. Останніч часом чутлива до обставин і перешкод.

Коли 1 перешкода, ставлюсь до цього більш-менш нормально. Із серії: “Спробуй наполегливіше, дитинко”.

Коли вже там цілі намиста перешкод, я починаю глибоко замислюватися, чи, можливо, я взагалі не те щось роблю, не в тому напрямку, а якщо в тому і те, то чому я не пускаю цей досвід у своє життя, можливо, чогось не помічаю. Що може відбутися у моєму житті у випадку безперешкодності, чим цей напрямок мене лякає. Я ж сама створюю перешкоди. І якщо стався застій, то я його теж чомусь створила. Інакше його б не було за будь-яких обставин.

Світ випробовує на терпіння.
Своя правда. Своя істина. В житті людини працює те, в що людина вірить. В кожного своя правда і істина. Якщо ти віриш, що світ опирається, випробовує, то для тебе воно так і працює. А в мене може бути інакше: я сприймаю опір світу як знаки і підказки. Якщо я впевнена, що у мене це саме так, то у мене працює так, а в тебе по-іншому.
Моя релігія – це нанизування намистинок зі всього усесвіту. Воно не вписується в жодне з того, що сьогодні існує цілком – по пазлику з кожної течії. Мені здається, що так мало б бути у кожного. Відмовитись від порад, коли не просять, відмовитись від нав’язування (хибний шлях, це коли важко зіткнутись з інакшістю). Інакшість – круто і правильно. В кожного своє бачення, що таке добре, що таке погано. Все, що приносить радість мені, добре. А коли мені добре, то світ буде дзеркалити мій стан у людях та подіях навколо. В психології є така фраза “нанести комусь невиправне добро”. Це коли ти з найкращих міркувань, з власної реальності когось робиш кращим. А, можливо, це було передчасно або тебе ніхто не просив про це, або ти під іншим кутом бачив ситуацію. Словом, жити – цікаво! Відкривати грані Всесвіту через себе та всіх і все навколо. Через інакшість, через багатоликість, і завжди – через чесність та щирість, в першу чергу, перед собою.

Розмоваляла: Ірина Новоставська
Фото: з архіву Анни Заклецької
Джерело: Енциклопедія Щастяhttp://schastya.info/

  • VovixLDR

    Таке відкрите і гуманне мислення і такий набір антинаукових стереотипів…:(