Емпатія. Чи здатна людина співпереживати? Чи є в цьому потреба? Чи існує емпатія?

 

Сьогодні важливим питанням постає можливість зрозуміти іншу людину, прийняти її, відчути межу дозволеного. Чи дійсно людина здатна зрозуміти іншу людину? Чи дійсно їй це потрібно? Чи існує емпатія в Україні та сіті? Про це традиційно, в рамках Масштабного проекту знань “Інтелектуальні дискусії”, говорять різні фахівці.

Микитюк Василь, студент КНУ імені Шевченка, цікавиться нейрофізіологією: “Емпатія – це співпереживання. Це здатність людини відчувати психічний стан, почуття, наміри іншої особини. Здатність до емпатії не є виключно рисою людського виду, а й притаманна як мінімум ще й більшості ссавців. Так нещодавно було показано, що собаки можуть розрізняти емоції людей (http://www.cell.com/current-biology/abstract/S0960-9822(14)01693-5). Емпатія – еволюційно давнє надбання тварин, навіть, для найпримітивніших із наших предків здатність “розуміти” наміри особин свого й іншого виду була безумовно адаптивною ознакою. Власне розвиток соціальності у різних видів тварин безпосередньо пов’язаний із емпатією.
Хоча фізіологічні механізми, що забезпечують даний феномен майже не вивчені, серед вчених і останнім часом в масовій культурі здатність до емпатії пов’язують із так званими дзеркальними нейронами (mirror neurons). Це клітини, які знаходяться в різних відділах кори головного мозку і активуються у двох випадках: коли ми виконуємо якісь дії (насамперед рухи), або коли ми спостерігаємо за особиною, яка виконує ці ж самі дії. Вчені вважають, що ця група клітин відповідає за повторення чиєїсь поведінки, навчання (зокрема, вивчення мови) і, власне, емпатію.
Цікавим явищем, яке тісно пов’язане із емпатією є антропоморфізм. Це свідома і несвідома здатність людей наділяти “людськими рисами” тварин, предмети, явища. Не сумніваюся, що ви може згадати таку ситуацію у своєму житті, коли ви незадоволені роботою, скажімо, побутової техніки зверталися до неї із лайкою чи іншими злісними словами, як до живої людини. Хоча очевидно, що ніякого раціонального підґрунтя в таких діях немає. Але людський вид в процесі своєї еволюції провів набагато більше часу в савані, ніж в технократичному мегаполісі, тому більшість рис сучасної людини мають відгомін наших предків”.

Юрій Лазірко, поет, перекладач: “Емпатія – це рефлекторна реакція чутливої душі на якусь часто трагічну подію. Поняття про потребу емпатії, як такої, не стоїть – бо цей процес не являється контрольованим навпростець рівнем інтелекту. Людина сприймає інформацію і на емоційному рівні створює собі уявну картину подій.  Коли дані події десь перекликаються з поняттями простого людського співпереживання – людина окрилена емоціями і камертонно співпереживає подію – сприймає за свою, таку що торкнулася її безпосередньо. Потім настає час реалізації емоцій,  їхньої матеріалізації. Цей процес несе у собі веселку дій – від духовного серцевиливу, до конкретної співучасті у допомозі чи протидіях тому, що сталося.

Віктор Разживін, кандидат філологічних наук, доцент: “Як мені видається, емпатія існує й існувала завжди! Я не надто значний спеціаліст в області психології. щоб подавати якесь окреме її визначення, а от, що стосується літератури, то як вважає один з відомих англійських письменників зараз в епоху комп’ютерізації власне чинників, що спонукають людей до читання книг лише два: цікавість та почуття емпатії”.

Христина Хоменко, театральний менеджер та критик: “Емпатія – це коли актор сидить на сцені і плаче, що в нього померла донька, хоча в актора два сина і вони живі. А трагедія сталася у героя п’єси.

Емпатія – це коли ти сидиш в залі дивишся на сцену і плачеш. Бо бачиш не актора, а персонажа з трагедією. Хоча персонаж не справжній. І такої людини ніколи не було, і трагедії такої не було в цієї людини. Але ж ти це відчуваєш, цей неперсоніфікований біль, чи радість. Ти разом з ними плачеш або смієшся. Ти можеш це уявити, ти можеш це відчути, так ніби це сталося з тобою.

Емпатія – це професійна риса характеру. Добре, коли вона вмикається і вимикається від дзвінка і до дзвінка. І погано, коли ти носишся з нею по вулиці весь час – такі ніби цей катарсис ніколи не закінчиться”.

Володимир Сорока, композитор, громадський діяч, засновник міжнародного товариства “Інтеркультура”: “Емпатія – емпат і я. Щось в цьому є.
Хоч я і не вживаю цього терміну, як і багатьох зайвих на мою думку слів, я з дитинства знаходжусь поміж впливом чарівної сили взаємороозуміння і співчуття.
Але все що занадто…

Але не тільки люди спроможні відчувати і співчувати.
І рослини і тварини також це практикують.

Особливо, коли людині потрібна душевна підтримка, весь живий свій готовий прийти їй на допомогу. Просто ми вже давно не відчуваємо тих суперважливих речей, на яких ми ще тримаємось на цьому світі.

Емпатія – це синтез, концентрат уваги, поваги і любові до живої істоти.
Це коли обидві сторони отримують глибинне задоволення – і та, що дає, і та, що отримує цей лікуючий дущу концентрат”.

Дан Воронов, практичний психолог, активіст ненасильницьких відносин: “Ті ж події всі переживають по-різному. Для мене емпатія – це вміння вмістити в себе іншого. Відчути емоції, що він відчуває, або думки що він думає. Частково стати іншою людиною або живою істотою, і  отримати пряме знання, що з ним відбувається, що йому потрібно. Для плідного розуміння один одного таке вміння конче потрібне”.

Олександр Коляда, вчений генетик, науковий працівник Інституту Геронтології НАМНУ, співвласник американської компанії Titanovo: “Эмпатия сегодня – это все! В эпоху поклонения интеллекту, когда ни у кого не возникает вопроса чему научить ребенка – конечно же новому языку, математике, даже бизнесу, мы подошли почти до придела загрузки мозга, насколько мы ее понимаем сейчас. И получаем такого себе всезнающего, с доступом ко всей информации в мире с телефона молодого «гения». Да вот только личного счастья да и успехов в бизнесе этому «гению» его знания не приносят. Почему? Потому что эмоционального интеллекта у него то и нет! 15% успеха в бизнесе обеспечивается профессиональными техническими навыками, остальное – личностными: коммуникативными, умением формировать окружение, этикетом, и т.д. А личная жизнь – это на 100% работа эмоционального интеллекта. Эмпатия – это первый из навыков развития эмоционального интеллекта: научится различать эмоции в окружающих, а затем – в себе, и давать им название. Потом уже можно понимать их причины, взаимосвязи, и способы работы с ними. Но если наша речь не меняется в зависимости от эмоций собеседника – мы эмоциональные тупицы, и никакой IQ тут не поможет.

За эмпатию в нашем мозге отвечают особые участки коры мозга, где расположены зеркальные нейроны – клетки которые активизируются, когда мы выполняем какие-то действия или видим что кто-то их выполняет. Они формируют некую связь в мозге между нашими действиями и чувствами, и действиями и чувствами других людей. Если мы видим, что кому-то печально, у нас тоже появляется это чувство, хотя у нас то причин для печали нет. Эти зоны мозга позволяют нам «принять на свой счет» чувства других людей. Есть предположение, что именно из-за нарушений этих зон развивается аутизм – заболевании, при котором деты крайне нечувствительны к эмоциям окружающих”.

Вероніка Гур’янова, молодший науковий співробітник Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України: “Емпатія – це здатність однієї людини зрозуміти, що і як думає та відчуває інша людина (або інше створіння). І хоча часто кажуть, що емпатія – це здатність до співчуття, пов’язаного з певним негативом, трагічністю, я розумію емпатію і як “співпристрасть”. Мені здається, що натхнення – це також один з виявів емпатії. А.Л Гройсман у своїй “Основи психології художньої творчості” називає емпатію серед якостей творчого мислення. І дійсно – жоден актор, жоден письменник чи музикант, як і жоден читач, глядач чи слухач не здатен до справжньої творчості та розуміння мистецтва, якщо не здатен до емпатії. Як науковця, мене цікавила ідея науки як мистецтва, компонента творчості у науковій діяльності. Деякі стверджують, що, хоча науковць і може бути емпатом, але для його професійної діяльності – це не надто треба. Я з цим не погоджуся, бо емпатія є однією із складових кожного митця, зокрема, і митця-науковця. Більше того, науковець, окрім емпатії, в загальному розумінні, потребує специфічної емпатії, найабстрактнішої. А. Айнштайн називав це “пристрастю до предмету свого дослідження”. Коли дійсно занурюєшся в складні, наприклад, біологічні механізми, то починаєш думати їх логікою, намагаєшся вгадати їх і інколи це може призвести до відкриття чи, принаймні, до глибшого розуміння суті певного процесу.
Слід зазначити, що різні люди є емпатами різного рівня: хтось їде у метро і вдивляється в обличчя навіть назнайомих людей, пропускає через себе їх настрій, намагається вгадати думки, когось цікавлять тільки думки найближчих, когось – ніхто і нічого не цікавить. Від співвідношення людей з різним рівнем емпатії залежить успіх суспільства, тому що інтеграція творчих особистостей, які ще й вміють спілкуватися, які розуміють один одного, надихають один одного, запускають механізми знищення сірості та народження прекрасного”.

Юляна Копцюх, менеджер: “Вірю в емпатію тільки в колі дуже близьких людей… а щодо загальнодержавних чи міжнаціональних переживань – ні. Всі люди егоїсти, просто деякі дуже глибоко приховують свій егоїзм – і це вже егоїзм… Відповідно, переживають за щось тільки тоді, коли воно їх безпосередньо стосується. Якщо горе в Твого друга – Ти переживаєш за нього, бо його почуття можуть вплинути на Ваші відносини… Хоча не всі це визнають. Якщо у випадку, наприклад, з літаком російським – то, думаю, переживання викликанні бажанням здаватися кращим, аніж ти є насправді”.

Олександр Зубченко, письменник: “Емпа́тія (англ. Empathy від (грец. patho) — співпереживання) — розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої особи в формі співпереживання. Цей психологічний стан людини розуміють як прийняття іншої людини такою, якою вона є. Її також називають емоційним резонансом на переживання іншої людини. Емпатія базується на почуттях, які переживає людина по відношенню до іншої людини, яка, наприклад, страждає. Ці страждання відбиваються у свідомості людини так, що вона починає страждати разом з іншими, висловлюючи співчуття, допомагаючи їм. Читаючи ці рядки, мимоволі згадуєш духовний портрет нашого народу, бо таке співчуття притаманне більшості українців, не зважаючи на ті страждання, які вони переносять самі. Хоча, поринаючи у глибини психологічного сприйняття світу, розумієш, що саме той факт, що українці як ніхто у світі вистраждали свою історичну самобутність, пояснює таке ставлення до інших людей, до інших народів. Як письменник, що пише на історичну тематику, я можу авторитетно заявити, що таких страждань, які переніс наш народ за свою історію, не переносила ні одна нація. Нас намагалися знищити монголо-татари, різали та палили польські пани, намагалися підкорити московіти, а той період, коли Польща, Московія та Туреччина просто роздирали Україну на шматки, винищуючи та випалюючи до ноги міста та села, так і називається в історії «Руїною». Також невимовні страждання перенесли українці під час владування більшовиків, які системно знищували українців, викошували як траву голодомором, виселяли на Північ Росії на гарантовану смерть. Тому саме цей факт, коли людина сама перенесла неабиякі страждання, саме вона може співчувати іншій людині, бо знає всю жахливу суть страждань. А українці мають той самий генетичний код, який несе у собі той безмовний крик знищених поколінь, який має закликати до помсти. Але ні… Це, звісно, диво, але українці, мабуть, найбільш миролюбна нація, найбільш щиросерда, гостинна, весела… Про нас можна писати багато, як і про окрему людину, так і про весь народ. Іноземці щиро дивуються здатності нашої людини до щирого співчуття, співпереживання, негайної допомоги у біді. Західний світ, що розвивався у відносній безпеці і не поніс таких руйнувань як матеріальних, так і людських доль, а був почасти причиною страждань нашого народу, він більш егоцентричний, байдужий до чужого болю, бо, маючи сите і безпечне життя, зачиняється у власному світі, охороняє його навіть від поганих новин, не кажучи вже про те, щоб пустити всередину чужу біду. Хоча є і винятки. Тому такі популярні у світі наші жінки, які зберегли в собі цю здатність до емпатії. Мене вразив нещодавній факт, коли після катастрофи російського літака над Синайським півостровом, наші люди понесли свічки та квіти до російського посольства, до посольства країни-агресора. Це перевершує надсміливу уяву тих народів, які потерпають від зовнішньої агресії, особливо на Близькому Сході. Представники тих народів лише б раділи загибелі громадян країни-агресора. Але ми – інші! Ми розуміємо це горе як своє, ми розуміємо, що ці люди не винні у війні проти нас, що не вони стріляли по нашим солдатам (хоча серед них могли бути й ті, що стріляли). Ми розуміємо, що, якщо навіть багато з них і підтримували політику Путіна, то завдяки незнанню ситуації та зомбуванню з боку державних телеканалів. І в цьому є наша сила! Згадується один історичний факт, який підтверджує мою тезу про те, що людина, яка сама пізнала страждання, може більшою мірою співчувати іншій людині, коли вона у біді. Це історія із життя Богдана Хмельницького. Як шляхтич, що служив королю і Короні Речі Посполитої, він мав усе для гідного життя, і, хоча співчував простому народу та забезпечив своїм робітникам життя без знущань та батьківську ласку, все ж і не думав очолити національно-визвольну війну. Але, коли він сам став жертвою свавілля польської шляхти, зазнав нападу на свій хутір та руйнування його звичного життя, побиття та смерті рідних людей – тільки тоді повною мірою він відчув страждання простого народу, який терпів таку наругу завжди. Можна сказати, що доля його сама вигнала на Запоріжжя, запаливши у його серці ненависть до катів українського народу. Не зважаючи на повні горя і нещасть століття, ми не забули почуття радості, веселощів, сердечних пісень, у які закохався увесь світ. Ми різнобарвили людську цивілізацію своїми запашними кольорами і по всім ознакам Україна – найбільш душевне і тепле місце на Землі! Тому багато іноземців, які потрапляють в наш благословенний край та спілкуються з людьми, кидають свої Німеччини, Франції та Америки і оселяються тут, бо бачать щирість серця, справжню, не етикетну посмішку та бажання приголубити і душевною ласкою обігріти серце кожного!”

Мар’яна Хемій, головна зберігачка фондів Музею книги і друкарства, менеджерка проектів Центру літературної освіти: “Емпатія – здатність співпереживати з іншою людиною її емоції, стан. Це дуже важлива риса людини, яка допомагає нам не зачерствіти, тонко відчувати світ навколо нас, будувати довірливі щирі стосунки і, зрештою, мати друзів. Без емпатії, без співчуття дружби та сім’ї бути не може. Також емпатія потрібна всім, хто “споживає” культуру, мистецькі твори – ані книга, ані будь-який інший мистецький твір не буде нам цікавим, якщо ми не будемо здатні перейнятись тим настроєм, почуттями, які у ньому висловлені. На здатності співпереживати героєві твору (кіно, п’єси) і побудовані найвигадливіші сюжети, створені найбільші драми, найсильніші психологічні характери. Інакше – ми б могли черство спостерігати за перипетіями, наприклад, “Гамлета”, і невпопад сміятись чи жартувати. Натомість, якщо акторська гра на високому рівні, – ми плачемо разом з героями над їхньою долею”.

Яна Лі, куратор культури: “Якщо емпатію співставляти з переживанням за іншу людину, то більшість людей намагаються не вникати в проблеми та душевний стан людини, можливо, вони б і змогли зрозуміти іншого, але вони цього не хочуть. Людина не має бажання спвпереживати емоційний стан іншої, не хоче “грузити” себе чужими проблемами. Не має бажання та не хоче витрачати свій вільний час на іншого. Мені здається, що в нашому суспільстві небагато людей, які готові вникнути в чужі проблеми і допомогти їх вирішити. Зазвичай все закінчується словами: “Все буде добре”, “О, так, погано все”, “О, буває і гірше”. На цьому закінчується уся підтримка і допомога. Мені здається, що більшість із нас не зможуть зрозуміти емоціного стану іншої людини, поки самі всього цього не переживуть.

Хоча з психологічної точки зору, вчені вважають, що кожна людина здатна на емпатію. Можливо і здатна, але далі цього нічого не доходить.
В Україні вона є, але несильно розвинена. Бо кожна людина спочатку думає про себе. І як я уже писала, одиниці готові вникнути у душевний стан інших. Тільки психологи, бо їм за це платять:)).

Так як я метис, на половину кореянка, то не можу судити, як відбувається весь цей процес у Кореї. Але проводила багато часу серед корейців. Особисто мені здається, що вони більш щирі. Можливо, вони також не можуть допомогти або не хочуть вникати в твої проблеми та душевний стан. Але вони завжди вислухають і ти навіть по їх емоціях відслідковуєш те, що вони тебе слухать. Тому що дуже багато людей в наш час навіть можуть сидіти в телефонах, коли ти з ними спілкуєшся (не один раз зіштовхувалась з таким)”.

Ірина Савченко, доцент, кандидат філологічних наук,член Спілки театральних діячів України, художній керівник і режисер Народного аматорського театру “Вавилон”: “Найпростіший спосіб: спробувати зрозуміти, від чого тобі стає боляче, і не вчиняти так з іншими. І просто простий спосіб: усвідомити, що більшість людей, як і ти, хочуть любові, щастя, благополуччя і життя. Нічого особливого, нічого надзвичайного. Треба залишатися людиною”.

Тетяна-Череп Пероганич, поетеса, співзасновниця порталу “Жінка-Українка”, громадська діячка: “Емпатія – це розмова двох, розмова без слів. Очі, руки, навіть стукіт серця… Це хороший помічник для закоханих: я тільки думаю про щось, а він вже розуміє, підтримує або співчуває, радіє чи навпаки. Це уміння чути і співпереживати.

В голові картинка – оці двоє, що люблять одне одного, загубились на мить поміж зелених лісових трав. Вони замовили у природи мовчання. До чого тут емпатія? Все просто – їх почула і відчула природа. Разом із закоханими поринули в п’янку тишу птахи, дерева, небо і земля…”

Кіра Іванова, соціолог: “Современное сострадание возникает вследствие медийного резонанса, и является актом коллективного эксгибиционизма – возможностью продемонстрировать друг другу моральную гениталию. На теракт в Бейруте (37 трупов), ни 147 убитых террористами слушателей в Университете Гаррисы в Кении(апрель 2015) не заставляли нас писать Je suis Beirut или перекрашивать аватарки в кенийский триколор. Как и 25 тысяч человек, умирающих ежедневно от голода и войны. Это говорит о том, что наша эмпатия является выборочной. Мы сочувствуем скорее из конформизма, нежели из искренне вспыхнувшей боли в сердце, а смерть белых парижан весит больше, чем смерть чёрных кенийцев. Интересна здесь, впрочем, не столько постановочность нашего сострадания, сколько роман морали и террора.
Нравственный сентимент, возникающий в результате убийства белого человека, делает такое убийство политически эффективным. Чем больше цветов у посольства, тем больше причин совершить новый теракт. Наши слёзы – это бомбы; обнажение болевых точек и, в одночасье, приглашение по ним лупить. Об этом следует помнить всякому, кто решает публично посострадать за компанию”.

Нежура Нінель, психолог, професійний коуч ICF, автор книги-тренінгу “Як не зпалювати мости. Секретний код відносин”:
“Так що ж таке емпатія і чи відрізняється вона від симпатії? Емпатія обєднує людей в переживанні одного почуття, в симпатії – людина не поєднується з почуттями іншої людини.Емпатія – це дуже важлива річ, і дуже цікава. Я погоджуюся з Терезою Вайсман, ученою, яка підкреслила чотири властивості емпатії:
– здібність подивитись з точки зору іншої людини;
– прийняти точку зору іншого як правду, яку я визнаю;
– не засуджувати – це нелегко в деяких обставинах, але це головна умова, щоб налагодити контакт;
– це здатність розуміти і відчувати емоції інших людей.
Іншими словами, найголовніше в емпатії – це співпереживання і прийняття, це СПІВ-ЧУТТЯ, від щирого серця”.

Анна Заклецька, психолог: “Останнім часом я занурена в тему продажу в міжособистісних відносинах на тлі виховання свого чотирирічного сина. Миттєві зміни – це наче застрибнути на третій поверх будинку, якого ще немає. Українське суспільство проходить шлях еволюції. В історичному контексті нашу ментальність змінювали довго – 100 років, щонайменше.
Радянський союз виморив голодом село, алкоголізував, змінив імідж, вклав у поняття “села” невихованість, несмак.
Хоча село – колиска контакту з природою, гармонійного буття і самодостатності, стрижень здорових відносин без продажу.
Ми досі живемо у країні порад.
Інколи мене на вулиці вчать, як я маю поводитись зі своїм сином, починаючи з фрази: “Ви ж мати”. Я людей за емоційну відвертість не засуджую, замислююсь, чому цей досвід стався зі мною, що в мені нецілісного, що я до себе притягнула людину, яка мені віддзеркалила потребу виправдатись чи викликати пораду.
Далеко не всі розуміють, чому я виховую абсолютно «незручну» дитину.
Він їсть, коли хоче, і те, що хоче, наприклад. Я за нього майже нічого не вирішую. Я турбуюсь про нього вцілому, але, коли у нас обід, я питаю у нього: “Що тобі приготувати? Чи хочеш ти їсти вдома чи підемо до якогось закладу?” Тобто я його привчаю бути чутливим до себе, до своїх потреб, до своїх бажань, а не до очікувань та «норм» суспільства, коли прагнення «бути достойним», подобатись усім є визначним фактором вихованої поведінки, і дуже часто прикриває досить потужну внутрішню, подавлену істинну агресію носія такої поведінки. Інколи мій син каже: “Я не хочу обійматися”, “Я не хочу з кимось вітатись”. Я кажу йому: «Це твоє право. Я з тобою не згодна, але поважаю твою точку зору, бо людина може це сприйняти на свій рахунок. Ти готовий з цим зіткнутися, якщо людина на тебе образиться?» Бо, зрештою, бути «білою вороною у консервативному суспільстві – не так просто. Треба дійсно мати дуже потужну внутрішню опору. Тож наші з Любчиком розмови часто досить дорослі. Щодо «відносин продажу». Бувають, наприклад, ситуації, коли Любчик, як нормальна дитина, сердиться, хоче з’їсти терміново п’ятий шоколадний батончик на день. І, як адекватна мама, кажу: “Сонечко, мені здається, ти достатньо з’їв сьогодні солодкого. Ти знаєш, все добре в міру, не варто перевантажувати свій животик і зубки солодким, потерпи до завтра. Я ніколи нічого тобі не забороняю, якщо це не важливо”. Як правило, він погоджується досить легко, але бувають різні настрої, як у всіх людей, і він починає злитись, показувати язика, дується. Як правило, реагую словами: “Я розумію, що ти сердишся і приймаю твої емоції і тебе у них, я все одно тебе люблю, я поруч. Я уявляю, як ти засмутився, ти так хотів солоденького, а я тобі не дозволяю, ти розчаруваний”. І не дивлячись на «викидування коників», за 20 секунд може перемкнутись на нову тему, і попросити мене купити йому нову машинку. І я купую. І тут головне про продаж у відносинах: у багатьох людей моя реакція викликає когнітивний дисонанс: “Чому? Він же не заслужив”. Нещодавно ми мали дискусію з моїм колегою по музичному цеху Сергієм Танчинцем (він батько маленької донечки), що, зрештою, в кожне слово можна вкладати теж свій зміст.
Якщо у сімейній комунікації є фраза “я не заслужив”, яку дитина сприймає адекватно, а не як травму, то вона цілком може використовуватись родиною. У нас в родині фрази «не заслужив» не існує. Якщо дитина розуміє, що вона поводиться добре, і їй щось купують, а коли сердиться, злиться, їй щось не купують, то це якраз той фундамент, коли дитина привчається несвідомо до ринкових відносин. Іншими словами – маля замотує собі на вус: “ага, якщо я хочу подарунок, я повинен мамі посміхнутися, поцьомати, обійняти, і тоді вона купить мені ще 1 машинку”. Мій меседж полягає у тому, що, навіть коли він сердиться, навіть коли він не вітається з кимсь (а так же прийнято, а він не хоче), я все одно його люблю і моя любов немає ніякого стосунку до його настрою, його вибору поведінки, його одягу, зовнішніх обставин тощо.
Це безумовна космічна любов матері до дитини, і на неї не може вплинути нічого.
І я сподіваюся це дасть йому можливість бути тою людиною, яка в майбутньому не буде шукати партнерку по життю “я хочу діамантик і тому обійму чоловіка”. З цього приводу є купа жартів у побуті: “Любий, ти такий сьогодні гарний, ось борщ”. Він: “Що ти вже зробила?” Ці жарти не безпідставні. Нас привчали до того, що сердитись на старших, на батьків, на друзів – це погано.
Нас привчали «заслужити цукерку».
Як наслідок, на несвідомому рівні закладена модель поведінки «потрібно лицемірити, задобрити, аби отримати бажане».
Тема продажу та «заслуг», як на мене, вихована радянською системою, коли людей привчали доносити одне на одного, привчали вислуговуватися. Людину не сприймали як особистість, який би не був її статок, статус. Не було поняття цінності кожного життя з особливим шляхом душі людини в цьому тілі і в цьому втіленні, з особливою долею. В кожній людині є вдосталь цікавого, якщо ми на одній хвилі. Якщо ми на різних хвилях, то з людиною може бути мало дотичних тем для спілкування, мало спільного взагалі, але це не значить, що ця людина погана чи неправильна.
Вона просто ІНША.
В радянській системі виховувалось розмежування: політик і людинка, наприклад. В радянській імперіалістичній архітектурі конкретно це розмежування дуже яскраво віддзеркалюється: всі владні установи зазвичай гіперболізовано величні і навіть трохи страшні – щоб люди відчували прірву між своїм статусом та статусом чиновників, щоб було відчуття недоступності та недосяжності висот чиновників. На мою думку, процес ще надто свіжий, щоб стати невідворотнім: як не намагались нищити нашу автентичну культуру, наші традиції, мову, обряди, пісні, а вони досі живі. Фактично, найбільшим ударом по потужності та самодостатності українців став голодомор 1932-33 року. А це – на секундочку – ХХ століття! Саме тоді, як на мене, вбивалась сільська незалежність – коли земля годує, трави лікують, тканини тчуться, збіжжя продається – ні тобі політика не цікава, ні фармацевтика, бо і без них все є. Але голод стимулював людей тікати до міст, де вони автоматично ставали залежними від роботи та роботодавців – землі у квартирах немає. Немає часу, сил та можливостей і для інших звичних, природніх речей, і починається залежність від системи. Європейська система виховання має довшу неприливну традицію та здебільшого або «успішну» історію метрополії, або геополітичну перевагу, в якій до влади так чи інакше приходили люди, які не продавали національні інтереси «зацікавленим сторонам». Тому там апріорі все на генетичному рівні по-іншому.
Я, зокрема, стикалась з дитячими садками у Швеції, де є поняття «вихователька», але вона насправді виконує роль «наглядача» – щоб нічого екстраординарного, небезпечного, болючого не відбулося. Вона грається з дітьми, розмовляє, читає, гуляє. Але навіть, якщо вона бачить, що дитина хоче дістати іграшку високо, перш ніж побігти, одразу дістати, як це заведено у нас, спостерігає, як дитина це робить. І тим паче не кричить страшним голосом: «Чого тебе туди понесло! Впадеш!».
Дитину привчають не до страху ініціативи та досягнення своєї мети, не до маніпуляцій, котячих очей та впадання у позицію безпомічної жертви, які потім хвостикам тягнуться крізь все життя.
Вони закладають посил про те, що, якщо ти чогось хочеш, то попроси, скажи, звернись по допомогу. Не бійся перевірити свої можливості. Навколо тебе світ і люди, вони безпечні, вони допоможуть, якщо ти звернешся до них. Якщо ти робиш вибір маніпулювати, візьми відповідальність за цей вибір і за те, що це, можливо, буде довше – тебе можуть не одразу зрозуміти. Робити щось самому може бути важче, є свої ризики. Але в тебе вірять, тобі довіряють – це додає впевненості у позитивному результаті. В Європі вже зовсім інший еволюційний етап міжособистісного спілкування – корінне населення європейських країн вже пройшло фазу довіри до світу та невротичний етап відносин. Там високий рівень чутливості до себе. Зараз ці країни стикаються вже з кризами та проблемами зовсім іншого порядку. Але це вже зовсім інша розмова. І так, все, що я кажу про мешканців країн Європи, безумовно, стосується не кожного. Люди скрізь різні, але є тенденції”.

Анна Заклецька: “Вставай. Наполегливіше, дитинко!”

Галина Волчинська, блогер: “Неправильне виховання. Люди взяли собі за еталон викривлену модель домінування одного над іншим і вперто не хочуть її позбуватися. Коли немає поваги одного до іншого, не може йти мови про нормальні стосунки.
Взагалі, хамство, яке махровим цвітом квітне у нашому суспільстві, це такий собі спосіб недалекої людини хоч якось підвищити свою самооцінку, та значущість. Це збочена спроба довести собі та оточуючим, що ти чогось вартий.
Це змагання з негативним відтінком.
Гармонійна людина завжди доброзичлива. Є люди, які від природи народжуються гармонійними. Є й такі, які досягли гармонії через внутрішню кропітку працю над собою.
У будь-якому випадку, ми не повинні впадати в зневіру у свої сили.
Не дарма зневіра вважається одним зі смертних гріхів. Як, до речі і гординя.
Тому, будемо вдосконалювати себе, щоб почуватися щасливами.
Бо ми ж цього варті, чи не так? ))”

Галина Волчинська: “Жінка була, є і буде тією, що керує”

Громовиця Бердник, донька письменника-фантаста Олеся Бердника, відома українська журналістка, письменниця, дослідницею традиційної культури: “Знаєте, проблема емпатії в нашому суспільстві стоїть дуже гостро. І це один із найстрашніших наслідків нашої колоніальної історії, зокрема Голодомору. Саме в ті страшні роки була знищена емпатія в людей, відчуття допомоги і співчуття, уміння збагнути, відчути іншого… Цей процес ще належить розкрити і вивчити соціальним психологам, історикам… та й письменникам теж…”
http://schastya.info/2015/10/hromovytsya-berdnyk-zamyslyuvatysya-nad-svojeyu-pryrodoyu-dlya-bahatoh-strashno-bo-vyyavytsya-scho-tam-porozhnecha/

 

Опитування провела: Ірина Новоставська

Світлина: nebraskacff.files.wordpress.com

Джерело: Енциклопедія Щастя

 http://schastya.info/