Тетяна та Юрій Пероганичі: “Любов дає силу на все!”

 

Особлива теплота, затишок, духовність, шляхетність панує у сімействі Пероганичів. Приймають гостинно: душею, серцем, словом, стравою. І Юрій і Тетяна з родини сільських вчителів, фахівці своєї справи, невтомні громадські діячі, змінюють Київ багаторічними львівськими та чернігівськими традиціями, досвідом любові та витримки, виховують сина Богданчика.

Розмова почалася ще до початку розмови.

Тетяна: Зараз намагаюся Юру слухати, але… часом стаю йому на ногу. А коли стала, він каже: “А чому ти стаєш мені на ногу? Я щось не так сказав?”. Попри, все ж стою на його нозі, бо інколи він занадто відвертий, а, може, навпаки: треба говорити.
Юрій: Життя надто коротке. Коли починаєш ходити манівцями, колами, можеш просто не встигнути дійти. Найпростіша дорога – це пряма дорога. Найшвидше – це бути прямим.

Звичка завуальовувати, бо правду казати неприйнято, дискомфортно. Легше – обрати ігри. Правила сховали людину в мушлю, а якщо довго не виходити з мушлі, можна забути, хто ти, та й нецікаво, бо раптом – це будуть неприємні речі.
Юрій: Насправді люди різні. Можуть бути зранку одні, ввечері – інші.
Тетяна: Пригадую весілля в селі… Всі жінки, вчителі місцевої школи, в однаковому вбранні: трикотаж, тільки різних кольорів, закуповувалися в одної жінки. Навіщо? Бо Валя боїться бути гіршою Свєти. Свєта купила плаття у Маші на базарі. Валя їде на другий день купити те саме плаття собі на весілля… Такі ось провінційні моменти, а ще плітки, нічим необґрунтована заздрість чи нелюбов до того, хто освіченніший чи успішніший, мене вбивали.

Хоча я ніколи не думала, що буду жити у великому місті, бо не мислила себе без землі, природи. І зараз люблю їздити додому, працювати з землею, сапати, дати спочинок мисленню, а після повернення з села завжди пишу вірші.

Юрій: Я в селі народився, але працювати в землі – це не моє.
Тетяна: Це він завжди так говорить, перед тим, як садити картоплю чи потім копати її, а коли засмакує процес, його не можна з городу забрати.
Юрій: І в дитинстві не дуже любив одноманітної роботи, коли батьки просили щось зробити. Що любив – читати книжки.
Тетяна: Коли я навчалась (Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка) в столиці, не розуміла, як тут мешкати, душа вперто рвалась додому.
Зараз розумію, яке це щастя мати свободу. Вийшла з квартири і пішла, якщо маю бажання, говорю з сусідами, а немаю: не знайомлюся, не розмовляю. Ти сам формуєш коло друзів, спілкуєшся з тими, з ким хочеш. У селі всі знають про тебе те, чого немає, люди живуть вигаданими історіями, але все одно там тепло, люди щирі, відкриті, добрі.

Кожне суспільство формує свої тренди.

Юрій: Якщо говорити про тренди, вони мене ніколи не хвилювали. Людина не повинна перейматися, чи вона в тренді. Тренд – це напрям, куди всі біжать. Математично – низька ймовірність, що ти добіжиш першим саме туди. А, може, варто в інше місце бігти?

Я ніколи не цікавився, що “всі дивляться”, що “всі читають”. Якщо ти хочеш чимсь в житті виділитися, досягнути, ти не повинен бути в тренді, ти повинен йти своєю стежкою і, ймовірно, ти опинешся на фініші швидше, ніж ті, котрі біжать.

До науковця, фізика, одного із винахідників атомної бомби Ернеста Резенфорда. підійшов колега і сказав: “Я тобі заздрю, бо ти весь час на гребні хвилі знаходишся”. На що той відповів: “А тобі не здається, що ті хвилі я сам породжую?”.

Смакуємо мед, який дуже любить Юрій та Богданчик.

А якщо породжуєш ідеї, то варто їх відстоювати?
Юрій: Я хочу, щоб про мої ідеї знали, і вони поширювалися. Не важливо, щоб я був перший, хто цю справу зробить.

Після якоїсь події не поспішаю викладати фото в соціальні мережі, бо це може зробити хтось інший, а якщо так і сталось, слава Богу, мені не треба це робити.

Яку роль книги займають у вашому житті?
Тетяна: Все в книжках, я не встигаю їх складати.Дещо з прочитаного почали роздавати в бібліотеки. Сподіваюсь, на весну облаштуємо під книги один з балконів.
Юрій: Глянь в диван, навіть тут книги.
Тетяна: Часто сперечаємося, що віддати в бібліотеку. Це проблема, справді. Одного разу сіли, перебираємо: “Цю шкода, цю – нам подарували, а цю – там купували”. Безлад влаштували, а врешті нічого не можемо віддати. Кожна книга по-своєму стає тобі дорога, особливо, коли пишеш, з кожною книгою намагаєшся поводитися так, як ти хочеш, щоб поводились з твоєю книгою.

Книги паперові відмирають, хоч людям цього не хочеться.
Тетяна: Я, наприклад, не можу в Інтернеті читати, беру до рук паперову книгу. А от щодо періодики. Тут навіть не можу щось напевне сказати.

Я раніше купувала газети “День”, “Літературну Україну”, “Слово Просвіти”, “Україна Молода”. А зараз на роботі новини моніторю зранку, все почитала, я вже не хочу газет, бо в курсі останніх подій.

Юрій: А я й про книги думаю. Колись вони будуть як розкіш, – послухати шелест сторінок, запах фарби, дотик. Це для гурманів.

Юрій ріже кавун.

Відчуття, що все йде до цифри, електронного, спілкування – до онлайн, аніж офлайн. Що буде далі?

Юрій: Колись зникне електрика.

Раніше люди рвалися в театр, ще півроку тому це було актуально, а зараз бачу втому, немає сил бігти не те, що на відпочинок, а й на роботу. Я теж рвалася в театр, а зараз цікаво йти, коли знаєш інші вистави режисера.

Тетяна: Юра любить кінотеатр, просто не завжди виходить туди піти. А я люблю театри, бо я там відпочиваю, навіть, коли передивляюся виставу декілька разів.
Юрій: Вдома: “Юра, винеси сміття. Юра ще там щось.”. Добре (посміхається), що ми не часто буваємо вдома.

Смакуємо каву.

На згадку Юрій подарував прозору скляну філіжанку.

Юрій: Коли форма якнайменше впливає на вміст (про філіжанку). Це коли є суперечність між формою і змістом.

Часто інформацію, яку в медіа, на заходах подають людям, є більш поверхневою, глибше її можна прочитати в Інтернеті.

Юрій: У Мінерології – науці про корисні копалини, відомий метод шахт, коли копають углиб, інший – метод пласта, коли знімають спершу один шар, потім – інший. Можна говорити дуже популярно, дуже потрошки, але про багато важливих речей. І коли велика аудиторія, важко зрозуміти, що цікаво конкретній людині, ось чому намагаються охопити широке коло питань. Коли ми вдвох говоримо, чи вузьким колом, ми можемо питання до дна досліджувати. Так само у Вікіпедії: деякі люди люблять писати дуже глибокі, , великістатті, а є люди, такі як я, які створюють тисячі статей, які містять лише основні визначення.
Тетяна: Він зробив щось і йому вже далі продовжувати нецікаво.

Йому потрібно інше, нове. А я кажу: “Ну ми ж це зробили, давай його продовжувати”.

Я йду від початку і докінця, а він зробив і вже все: треба щось починати інше.

Портал “Жінка-Українка” на слуху, багато матеріалів щоденних.
Тетяна: Мені дуже приємно. Коли запитують культурне середовище: “А де ви читали?”. Відповідають: “На Жінці-Українці”. Нас читають.

Портал робимо не для себе, а для людей, яких відчуваємо і намагаємося почути.

Прикро, що держава закриває зазвичай перед талановитими людьми очі і вуха. Тобто не бачить і не чує. Дивно буває. Знайомишся, приміром, з людиною, вона,як виявляється, заслужена чи народна. Держава дала їй звання. І все. А де ми чуємо своїх українських артистів. На радіо? – Не всіх і не завжди. На телебаченні- воно ж повністю зрусифіковане. Це дуже болить. Тому ми намагаємося не прогавити кожне нове відео, яке з’вилося в соцмережах, викладаємо його на портал, несемо до шанувальників «Жінки-УКРАЇНКИ». Хоча б так.

Юрій: Нас часто запитують, а що ви з цього маєте? Відповідаємо:знайомство з Вами. І це так.

Завдяки «Жінці-УКРАЇНЦІ» в наше життя ввійшло багато цікавих, хороших людей. А це дорого вартує.

В нас в країні, щоб щось робити, треба спершу назбирати стопку паперів.
Тетяна: Я знаю одну жінку, маму двох діток, віку між тобою і мною. У неї немає вищої освіти, закінчила педагогічне училище, вийшла заміж, народила дитину, другу, життя не склалося, розлучилася, але вона сама себе зробила. Зараз читає лекції молодим політкам, працює над багатьма цікавими проектами. Якби вона сказала, що у неї немає вищої освіти, ніхто б не повірив, як не повірила я. Вона читає багато книг, відвідує всеможливі семінари, тренінги.

Каже, що, можливо, якби 6 років провела у ВНЗ, не стала тою, якою є сьогодні.

Вона не переконує, що не треба вчитися, а має на увазі, що людина, яка прагне, зможе досягнути найвищих результатів і без папірців.

Професійні спілки повинні захищати своє професійне середовище. Як зараз у Спілці письменників?
Тетяна: Спілка повинна бути. Для мого батька – це була мрія, щоб я прийшла у спілку. Я здійснила його мрію. Вона повинна бути, хто що не каже, а тоді нічого не треба, щоб було. Спілка – це авторитет.
Так, я можу без спілки видати книгу, провести вечір, організувати. Втім у спілці є формальні критерії для вступу , треба пройти кілька щаблів відбору… Це те, що однозначно треба зберегти. Звичайно ж, у мене з приводу її роботи, як і в більшості колег по перу, є маса запитань. Але Спілка небездіяльна. Одна Леся Мудрак проводить чимало конкурсів, не зважаючи на малу зарплату. До речі, у нас в Україні багато достойних ідей втілюються в життя на голому ентузіазмі. Це, зрозуміло, неправильно, але добре, що хоч так.

Як ви найшли один одного?
Тетяна: Коли ми сиділи у вас на “Мрії” (Масштабний проект знань “Інтелектуальні дискусії”), так хотілось встати і сказати, але якось зразу не сказала, а потім вже не захотіла.

Я чоловіка собі намріяла. Це 100 відсотків.

Моє перше подружнє життя було страшне і невдале. Якось про мене сказали “Вона поїхала шукати щастя і найшла”. Я не їхала до столиці шукати щастя, я – тікала від горя, бо зрозуміла, що від цього треба негайно тікати. Колись розмовляла ще в себе в містечу з однією жінкою про особисте.

Кажу: “Мабуть, така доля. Я винна, що мені так не пощастило?”. Вона: “Це не доля, це все слова. Ти собі намалювала картину, що ти така нещаслива, що тобі вже кращого нічого не світить. А ти відкрий очі і подумай, чи ти варта цього всього? Як ти себе низько відчуваєш, що навіть не можеш побачити, що біля тебе може бути достойні ший чоловік, краща робота?”. Вона мене розбудила зі страшного сну.

Коли батько помер, багато інших чинників було, мій старший син Віталік (13 років на той час) сказав: “Я 1 вересня, мамо, піду від бабусі до школи, я до нього (тобто рідного батька) не повернусь”. І я тоді взяла речі свої, сина,і в Київ. Все відразу пішло: робота, життя, щастя.
В Ірпені жила в приватному будинку. З роботи повертаєшся – краса дорогою, навколо, ліс, зорі… От тоді і зародилася мрія, щоб ішов зі мною поруч високий, худорлявий , розумний чоловік, щоб носив краватку і піджак. Мій батько завжди ходив у костюмі і мені хотілось, щоб мій чоловік був теж отакий інтелігентний, розумний, виважений. І зустріла. Мрія втілюється в реальність.

Ви дуже гармонійна пара!
Юрій: Ми просто доповнюємо один одного.
Тетяна: Я сірник. Мене запалити дуже легко. Хоч я кажу Юрі, що йому треба деколи мовчати. Я, якщо бачу, ніколи не мовчу, наслідки мене не цікавлять. Я кричу, мені треба викиди емоцій. На нього можна кричати, але нецікаво, бо він відповідає мовчанням. Ми в ліфті їдемо зранку. Я: “Ду-ду-ду”! Юрій: “Сонечко, ну що ти”. Соромно стає за себе, що невдоволена.
Спершу, коли ми разом починали виступати, давати інтерв’ю, боялася, щось казати, він у мене такий розумний.

Я люблю його слухати, ніколи йому не показую, що його чую, що він такий авторитет для мене. Але насправді я його обожнюю чути, бачити, особливо, коли він публічно виступає, говорить. Гордість, що у мене такий чоловік.

Зараз, коли йдемо інколи на радіо, я кажу: “Юра, ти будеш говорити, а я привітаюсь, вірша почитаю”. І тут привіталися, Юра щось сказав, я сказала і не можу вже зупинитися. Ефір закінчується, виходить, що одная говорю, Юри немає (сміється).
Вдома він мене корегує, каже, що я там шокала, а не щокала, дакала, а не такала.

Юрію, ви також намріяли?
Тетяна: Та він про таке і мріяти не міг.
Юрій: Від юності щоденники не вів, хоч починав кілька десятків. Починаєш, два, три дні попишеш і закидаєш. Але щороку я писав 10 основних подій минулого року, 10 основних подій на наступне десятиліття, на наступний рік, на місяць і на день. Допомагало осмислити, де ти є, куди ти йдеш. А коли є мета, якесь бачення, йтимеш в тому напрямку, рано чи пізно прийдеш.
Тетяна: Йому мама наспівала картину в дитинстві. Втілив. Насправді дуже важливо. Мені чого не вистачало? Найближчої людини, якій першій я можу почитати написану поезію вголос, щоб відчула, відгукнулась, порадила щось.
Коли ми почали жити, у мене були суцільні відкриття.

Він приходить з роботи, не каже: “Давай швиденько вечеряти! Чи ти мені м’яса насмажила? Супу наварила?”. Він завжди питав і досі запитує: “Що ти написала?”. Читає.

У нас вже є інший досвід за плечима. Мені є за що його цінувати, бо знаю, як може бути інакше, як було інакше.

Як досягнути гармонії з грішми?
Тетяна: Ми з Юрою можемо кудись поїхати, витратити на дорогу купу грошей, а там як буде. В цьому ми схожі обоє. Подобається подорожувати в авто, співати разом з Юрою. Богданчик теж співочий – щоденно виконує пісні Юрія Старчевода.
Планів у нас цілий віз, який поки що повільно рухається з місця. На все потрібно час і гроші.
Юрій: Ти знаєш анекдот про шістьох великих євреїв? Перший єврей – Мойсей. Він сказав: “Все йде з неба, зверху, від Бога”. Другий – Соломон: “Все йде з голови”. Третій – Христос: “Все від серця”. Четвертий – Маркс: “Все від живота”. Пятий – Фрейд: “Все звідки, зрозуміло”. Шостий – Ейнштейн: “Все це відносно”.
Тетяна: Зустрічається людина заможна, в неї все є, але вона – пуста. Крім того, що ходить тричі на тиждень в салон, листає журнали з вбраннями, гаджети, телефони, нічого не знає. Не розумію життя в чеканні, коли він прилетить із черговою пасією з курортів і зверне на тебе увагу. Буває і таке, в кожного своє.
Юрій: Насправді матеріального не треба багато: над головою прихисток, засіб для транспорту. Я приїхав у Київ, закінчив 8 класів, почав працювати, а десь з 18 років став повністю незалежним, самостійним.

У мене не було нічого, я знімав квартиру, гроші, які заробляв, вистачало до наступної зарплати.

Але треба: і те, і те, і те. Людина має обмежувати свої потреби. Задоволення – це дріб, знизу, у знаменнику – те, що ти хочеш, зверху – те, що ти маєш. І коли те, що ти маєш, трішки більше, ніж те, що ти хочеш, ти маєш задоволення. Ти хочеш небагато і тобі не треба із шкіри вилазити. Я не розумію людей, які працюють, щоб заробляти гроші. Я ніколи цього не робив. Я займався тим, що мені подобалося, що було цікаво, 90 відсотків робочого часу приділяв улюбленим справам. Мої зусилля привели мене на певний рівень – нижній шар середнього класу.

Часто клопітку працю жінки приписують чоловіку.
Тетяна: Якби я не приїхала в Київ, я би не зустріла Юру.

Мені часто кажуть, що Юра мене зробив. Він мене не зробив, а допоміг мені стати собою. Я прийшла до Юри з величезною папкою віршів. Друкували разом, але ж писала я.

Я ніколи не переставала писати, відчувала, що на все сввій час. Можна собі вкласти: “Нікому це не треба”. Чому нікому? Якщо це дається, то як у собі тримати. Я писала в стіл, писала, писала. Мені першу книжечку батько зробив ще в 1996 році. Я тоді на курсі була зіркою з книгою, бо ні в кого ще не було. А потім – на багато років тиша…

Родинні цінності. Їх треба виховувати?
Юрій: Цінності мають бути в людини. Фізіологія грає свою велику роль. Люди можуть бути різними за характером, але, якщо немає спільності в переконаннях, цінностях, перетину орієнтирів, такий союз розлетиться в друзки.

Якщо дружина націоналіст український, а чоловік – російський шовініст, нічого з цього не буде. Рано чи пізно коса найде на камінь.

Тетяна: Батьки дуже любили один одного, але мали свою історію: у мами і тата був не перший шлюб. Батько нерідний, не кровний, вдочерив, коли мені було 9 місяців. Мій рідний батько відмовився, він навіть не поглянув на мене, боявся, що мама сердечниця народить інваліда. Він сказав, що бачити дитину нізащо не хоче. Потім просився назад, каявся.

Але в нашому роду жінки не вміють пробачати.

Коли помирав мій справжній батько, що мене виховав, він так мене любов, що не кожен рідний батько здатний так любити дитину, ми з братом маму не пустили до нього, бо зрозуміли, що скоро полетить на хмарку. Його рак з’їв і за три дні він пішов від нас. В останні хвилини кликав маму і сказав слова, які ніколи не забуду: “Таню, скажи Люсі (так звати мамусю), що я її дуже любив”.

Все життя вони прожили душа в душу, він її кохав, а вона – його. Це не звикнули один до одного і пронесли свій хрест. Це пронесли крізь життя найвище почуття.

Юра для мене цілий світ, моє життя. Коли без нього, мені наче чогось не вистачає. На концерті, якщо сама, дивлюся на телефон, думаю, де він, чи телефонував мені. Юра говорить те саме: “Я сидів і думав про вас з Богданчиком”. Любов дає силу на все. Ми можемо й сваритись. Всяке буває. Але недовго. Сім’я має будуватися на почуттях, тоді і дітям буде добре, і всім, хто тебе оточує, буде добре. Не знаю, чому вийшла заміж перший раз, не можу цього пояснити: любові не було і все, або її відразу не було, або зникла в процесі.
Юрій: Людина має подобатися: як вона говорить, як ходить. Коли цього немає, то і любові не може бути.

Сімейні цінності впливають на якість роботи?
Юрій: Якщо ти знаєш, що дитина доглянута, буде зварено їсти, на роботі думаєш про роботу. Банальні речі, але.
Тетяна: Жінка повинна працювати на роботі, яка їй подобається, повинна також прибуток додому приносити, але чоловік має знати, що він чоловік. Він повинен пам’ятати, що дітям його треба їсти, дружині – одягнутись, навіть мати можливість на дозвілля у театрі, кіно тощо.

У нас дуже часто буває, що жінка з 4 сумками зранку до вечора бігає на трьох роботах, а він – невдаха, йому не щастить. Він не може роботу знайти чи не хоче, бо знає, що голодним не лишиться. Коли я подивлюся на деяких чоловіків, їм нічого не треба: телевізор, в холодильнику, щоб було, а де воно взялося, нікого не цікавить, пофігізм до всього. А жінки звикають, тягнуть, бігають з торбами, і дітей привчають до поганого.

Мені продавчиня каже: “Сина жаліла, без батька ростила, розлучилася, а дивлюся, він і жінку привів, звик, що мама і дитя одягне, і гроші принесе, і нагодує. Вони гроші отримали, дати їм ради не можуть, витратили за 2 дні”.

Важливо, щоб біля жінки був чоловік, який дасть їй можливість відчувати себе жінкою, а не наймичкою.

Юра мені каже: “Ти мені не треба, щоб варила борщі”. Хоч я їх варю. Коли сама того хочу”. Якось прийшов, а я там писала, завершувала роботу. Він каже: “Що їсти?”. Я кажу: “Нічого”. Не кожному скажеш: “Нічого”. Кажу: “Яйця посмажу”. Коли надумалася смажити, він перекусив, винограду з’їв, йому багато не треба. Юра: “А я вже поїв, мені не хочеться”. “Та я ж смажу тобі”, – відповідаю. А він мені: «Іди вже, пиши, що треба.”

Після розмови ще була не одна розмова, дрогою до метро багато балакали, чимало заходів минуло, де ми зустрілися. Я завжди дивуюся їхньому великому коханню. Це приклад, який надихає, дає надію і віру.

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: з архіву родини Пероганичів
Джерело: Енциклопедія Щастяhttp://schastya.info/