Діти – це не ілюзія, не фантазія дорослих

Categories Uncategorized
0

Мрійництво завжди живе з людиною. Відтоді, коли малесенький хлопчик чи дівчинка бігали босими, світили голими п’ятами, раділи без обмежень всьому. І в тій голівці крутилися мільярди мрій, як крапель у зливі, як емоцій, що вистрибували як зайчики. І тоді ніхто не думав, чи це реально, бо хіба мрія – нереальна, хіба уява може помилятися?

Але одного дня, на думку дорослих, дитині прийшов час дорослішати. А що ж таке дорослішання? Це викинути на смітник себе, свої іграшки, свої промінчики і взяти в наступний рівень дороги – запчастини дорослих. Дитина любить людей, особливо дорослих, які видаються для неї авторитетами. І вона прислухається, бо їй хочуть добра.

І в’янути почали мрії дитини, видалятися з пам’яті. Але ж пусте місце не буває. Приходять інші смисли – не мрії, а – ілюзії. Вони починають заповнювати людину. Вона з дня на день намагається здаватися, намагається ставати кращою, обирати так, як це вважає оточення. І мріяти колективними мріями.

Людина створює свою сім’ю. В неї народжуються діти. І тут включаються нові рівні ілюзій, коли дитина так як є перестає в реальності батьків існувати, вона наче торкається їх дитячих нервів і запускає нереалізовані мрії, фантазії, які силою починають втручатися у життя дитини.

Дорослий не помічає, що це автомат ввімкнувся, збій, який приїхав ще в його дитинстві, коли йому заборонили бути собою і мріяти. Що його шлях не обов’язково був правильним чи не правильним. Це такий досвід. Але цей досвід не треба вкладати у дитину, аби знала. Дитина – це окрема людина, особистість з безмежними можливостями, здібностями, талантами, які глибоко у ній живуть і чекають безпечного часу, простору людей, щоб як еволюція фанфарами, метеликами, теплими промінчиками, потужною музикою, потужними знаннями вийти назовні.

І діє оце чудо свої справи, а тут режими, дисципліна, а тут треба, а значить припини робити те, що наповнює, надихає, не дає відірватися, заворожує, що забуває маля дихати, а в очах іскри щастя. І отим стоп, досить, бо – це наче гепнути по волі дитині, по всій тремтливій унікальності і справжності особистості.

А в школі, де буде і 20 і 40 учнів у класі, дитина буде прищемлена темпами, стандартами, правильними логіками, уявами, лекалами, ярликами, шаблонами. Бо у школі дитина – це ілюзія – ілюзія вчителів і ілюзія батьків, ілюзія директорів, ілюзія освітньої системи. А коли ілюзія не візуалізується для дорослих, настає мить розплати для дитини через оцінки, порівняння, висміювання, знецінювання, жартики.

І от дитина вкотре стикається, що вона ілюзія, а її не існує. Бо вона не може проявити себе, суспільство не враховує її, натуральної. Інколи вона втомлена, інколи емоційна, інколи змерзла, інколи – пояснення не відповідає зараз її сприйняттю, тому мозок не може зрозуміти. Бо може було замало візуального, аудіального, чи замало текстів чи замало фактів чи замало допомоги від дорослого та однолітків чи замало часу на роздуми чи ще багато варіантів.

І от дитина усвідомлює, що якщо вона не відповідає ілюзії, то її неіснує, а людина ж хоче існувати, бути прийнятою, чути слова і дії підтримки. І при цьому хто його зна, чи ця дитина здатна навчатися, коли її не існує. Чи може неіснуюча особистість проявляти волю, натхнення, енергію, свободу?

І от діти ілюзії караються вдома, в школі, в громадському транспорті, закладах громадського харчування, на гуртках, на приватних уроках. Діти ілюзії мають постійно забезпечувати апетит ілюзій дорослих щодня, щомиті, роками. І діти ілюзії виростають та намагаються в дорослому віці догодити своїм рідним, авторитетам, отримати позитивну оцінку за виконання ілюзії.

То що головне в особистості, людині – це ілюзія чи це вона? Чи не завдання дорослих створити комфортні умови, простір, розуміння для того, щоб маленьке дитя виросло в безмежну особистість, вільну, вольову, унікальну, щасливу?

Автор: Ірина Новоставська

Джерело: Енциклопедія Щастя