Відверта розмова зі страхом

Життя – це непізнана безмежність. Але є в ньому м’які хмаринки, а є такі незручні гостринки. Гостринка здатна вколоти в хмаринку, і тоді летить людина стрімко вниз зі сумом, неприємними переживаннями, страхами, тривогами. І чи хтось впіймає до повного падіння чи згадає людина, як триматися у повітрі і летіти ще вище і вище.

Дитині з цим впоратися без дорослого вкрай складно, бо вона не знає, як це, її опора – це дорослі, якій вона довіряє. Але ж доросла опора може бути зломана. В ній може бути багато дірок, гостринок, шпилів, цвяхів, комах, рівень любові, тепла, емпатії на нулі чи на мінусі. І дитина відчуває, що опори немає, а коли немає опори, народжується тривога, страх, паніка.

І не винен дорослий, що в нього порожньо, що не твердо стоїть на землі. Просто жив як навчили з актуальністю на той час, як розумів, але не знав, що можна інакше. І поява дитини – це теж міг бути окремий страх, що буде, що далі, чи вдасться не підвести себе та інших. І сховався дорослий від страхів. А дитина тільки почала свій шлях, але не схована, відкрита, необережна, необачна.

І один із перших страхів, з яким стикається дитина, це коли нема поруч дорослого, що любить, це не лише про маму. Дитина свою безпеку сприймає через любов, розуміння, прийняття. Якщо вона зчитує страхи, тривоги дорослих і порожнечу, їй стає теж тривожно і вона починає реагувати мовою тіла, голосом.

А далі дитина росте і стикається зі страхами в книгах, фільмах, мультфільмах, в реакціях на ситуації нові, які щодня виникають. І деякі страхи зашкалюють, а деякі – зникають. Дорослі зазвичай вчать на це не реагувати. І по суті так, бо одним із найважчих страхів для дитини стає – не виправдати очікування, яке дитина докінця не знає в деталях.

Окрім страху реальних небезпек, у дитини наростають страхи переживань ситуацій з різними людьми, страх перших спроб і наступних, страх помилитись, страх не бути зрозумілим. Страхи, що пов’язані зі своїми очікуваннями, переконаннями та інших. І дитина розвиває свій шлях ходити лабіринтами, темними лісами, хоча тут поруч чудові доріжки, можливості, уяви, мрії, але вони надто не помітні в атмосфері всепроникного насиченого і гучного страху.

Не потрібно боротися зі страхом, його знищувати і підстерігати. Не потрібно до нього застосовувати силу, влаштовувати дуелі, таємні і публічні зустрічі. Бо він має більше сили лякати та застосовувати ще більше відтінків тривоги.

Одного дня можна сісти на галявинці, дати кожному страху місце та познайомитись нарешті ближче, побачити їх слабкі і сильні сторони, чого ж вони так лякають. І коли після такої доброї розмови вони почнуть знову навідуватись в гості, то не з гучномовцями, в касках, жилетах їх зустрічати, а чаєм, гостинцями, розумінням. Їм потрібно було зайти, от вони і завітали. А наступного разу вже їх не кликати, хай приходить улюблена уява та мрії.

І зі страхами діток познайомитися, підтримати, але не знецінювати переживання дитини. І допомогати дитині страхи змінювати на чудові смисли, на безпеку від дорослих, на те, що дитину наповнює.

Та й страхи дорослих не потрібно знецінювати. Якщо людина переживає страх, то вона переживає. Якщо немає можливості людину підтримати, то краще її не займати. Та не бути творцем нових страхів людини.

Мирно розійтися зі страхами – це почати новий шлях щастя. Це віднайти рівновагу і злетіти.

Автор: Ірина Новоставська
Джерело: Енциклопедія Щастя